Розділ 6. На твердь

Наступного ранку Олександр прокинувся до світанку. Світло ще не сягнуло вікон, але всередині вже було ясно: день у дорозі. І якщо він не піде назустріч - його змете.

Тіло нило. Шви тяглися під шкірою, як вузли канатів після шторму. Але розум - сухий, прямий - не дозволяв лежати.

Він сів. Обережно. Без поспіху. Перевіряючи не біль - спротив.

Він знав: сьогодні не можна втратити жодного кроку. Думати. Слухати. Різати. Не як князь. Як механізм. І для цього треба увійти в ритм. Не ранок - розбивка. Від першого жесту - до останнього наказу.

Спершу - тіло.

У роті - гіркота. Сухість. Смак нічного дихання, тяжкий, як свинець.

Він провів язиком по зубах. Наче шлак. Наче попіл. Миттєво згадав армійський прийом - жувати суху гілку, коли немає нічого.

Береза. М’ята. Щоб очистити й не зійти з розуму від гнилі дихання.

- Мстислав, - сказав він убік дверей.

Відповіді не треба було. Гридні чули завжди. Це не була служба. Це була зчепка. Кров у серці.

Клацання. Тінь. Мирномир ступив усередину.

- Так, княже

- Гілку. М’ятну. Без пояснень

Кивок. Мить. Уже за дверима Мирномир кинув погляд на Ігоря - отрока, приставленого до князя.

Йому - дванадцять. Він ще не воїн, але вже не хлопець.

Отрок - не слуга. Це той, хто вчиться служити, щоб потім - вести.

Той зірвався, як спущена стріла.

За кілька хвилин увійшов інший отрок. Ніс таз, глечик із теплою водою, полотняний рушник. На дощаному підносі - мило: темне, грубе, із запахом золи. І пучок м’яти.

Не для краси. Для духу. Для сили.

Олександр умивався не як хворий - як той, хто збирає лице заново. Вода стікала по долонях, по скронях, по шиї. Змивала ніч. Відновлювала межу між тілом і світом.

Коли Ігор приніс гілку - Олександр взяв її, як зброю. Розжував кінець. Потер зуби, ясна.

Ігор не відразу вийшов. Затримався на півкроку. Дивився, як князь жує гілку - ніби не заради смаку, а заради чогось важливого. Ритуального.

Він не знав, навіщо. Не знав, що це дає. Лише вловив, як лице князя стало іншим. Чистішим. Зосередженішим. Не яскравішим - твердішим.

- Він очищується? Навіщо? - майнуло в Ігоря, але питання залишилося без відповіді. Та й не потрібна була відповідь.

Якщо той, хто пережив смерть, жує гілку - значить, це не просто гілка. Це - частина сили.

Ігор тільки кивнув собі. Не як зрозумів. Як прийняв.

Якщо так чинить князь - значить, не все в тілі, що оживає.

Закінчивши, Олександр відчув: гіркота пішла. Залишилася чистота - груба, але своя.

Він прополоскав рота настоєм шавлії. Сплюнув. Провів рукою по обличчю.

Живий. Поки - живий.

Тим часом увійшли Мирослав і Святомир. Не привітались. Не чекали жесту.

Мирослав підійшов ближче. Не оглядав - читав.

Олександр мовчки розстебнув сорочку, стягнув із плечей. Під тканиною - бинти. Потемнілі. Напоєні ніччю. Мирослав зняв верхній шар. Оглянув. Мазь. Трава. Щільна пов’язка. Руки - точні, як у майстра.

- Не запалюється. Але шви тягнуть неприродно. Надто швидко. Наче тіло поспішає обігнати власну долю

Святомир мовчав. Його погляд - у шрам. Не як у плоть. Як у знак.

За кілька хвилин вони пішли. Без слів. Бо все вже було сказане тілом.

І одразу - їжа.

Ігор увійшов із підносом.

Каша на воді. Лепешка. Теплий настій із м’ятних трав. Жменя сушених ягід.

Все - суворе. Все - за силою.

Не для смаку. Для дії.

Він поставив їжу на стіл - і мимоволі затримався.

- Без м’яса. Без риби. Навіть квасу немає

Він знав - зараз піст. Але князь поранений. Він міг би…

Ігор поглянув на їжу, потім - на Олександра.

- Може, й потрібно йому більше. Але він бере - тільки за законом. Навіть його стіл - під присягою

Олександр їв не як людина. Як коваль, що качає міхи.

Вдих - ложка. Видих - настій.

Щоб не згаснути.

Коли він підняв чашу, рука зрадницьки здригнулася - не від болю, а ніби її догнало минуле. Мить - і не каша в долонях, а кров на снігу. Не він тримає - його тримає це спогад.

У ту мить майнуло чуже обличчя - брат, що йде у снігу, кров на його губах, погляд, який так і не став відповіддю.

Олександр ледь не розтис пальці, але стис чашу сильніше: ніколи ховати - зараз час жити.

Він продовжив їсти.

Він не чекав болю. Він чекав сигналу. Що ще живий.