Розділ 5. Той, хто повернувся - замість

Поки внизу тривало ранкове зібрання, скликане Станіславом, до князівських покоїв увійшли двоє - Мирослав і Святомир. Не як слуги. Не як ранковий обхід. Як травник і знахар, що мали перевірити не здоров’я. Присутність.

Олександр сидів на ліжку. Не відкинувшись. Не зібравшись. Просто - сидів. Ніби тіло саме вибрало цей кут, цю позу, цю нерухомість.

Плед - на колінах. Сорочка розстебнута. Груди не здригаються. Очі - відкриті. Але не для них.

Головний Знахар Мирослав підійшов першим. Мовчав. Діяв. Пальці - точні, як у різьбяра.

Обережно розрізав зовнішній бинт. Потім - внутрішній. Зняв шари, наче лушпиння, під яким - не м’ясо, а щось, що не мало б вижити.

- Кров у межах, - промовив він. - Нагноєння немає. Шви не розходяться

Він торкнувся шрама. Той був сухим. Майже гладким. Надто рано.

- Тут мало бути гірше, - мовив він. І раптом обірвався. Наче щось усередині підказало - не говори далі.

Старший Травник Святомир поставив посудину. Відкрив кришку. Запах вирвався, як свідок: смола, жир, кропива, що варилась біля стіни три ночі.

- Перший склад випалював. Другий - витягував. Цей - закриває. Якщо шкіра прийме, - загоїться. Якщо ні - розповзеться. Тут уже, як вирішить тіло

Він поглянув на стегно. Шкіра - натягнута, як пергамент. Ні набряку, ні жару. Ні відповіді.

- Він не одужує, - сказав Мирослав. - Він… повертається. Але я не впевнений - сам чи ні

Святомир не підвів голови.

- Плоть знає. Іноді раніше, ніж ми

Мирослав перев’язав. Мовчав. Потім поглянув Олександрові в обличчя. Довго.

- Ви сидите рівно. Але не як воїн. Як щось, що чекає, поки його знову покличуть. Пульс - не слабкий. Але чужий. Наче всередині - інший ритм. Не тілесний. Судовий

- Він не відпочиває, - озвався Святомир. - Він доживає. Не як уцілілий. Як залишений

Олександр підвів погляд. Повільно.

- Може, я не той, хто повернувся. А той, кого не відпустили

Тиша залишилась. Не як пауза. Як чотки - після молитви, в якій немає відповіді.

Святомир поставив посудину на край столу.

- Ми будемо приходити, - сказав він. Рівно, з втомою. - Поки ви не почнете берегти себе

Олександр не відводив погляду. Не ховав, не тиснув - просто тримав. І коли заговорив знову, в голосі не було гіркоти. Тільки ясно усвідомлене:

- Я не залишився, щоб жити. Я залишився, щоб довести

Мирослав коротко вдихнув. Святомир нічого не сказав. Тільки погляд затримав - не на обличчі, не на ранах. Ніби намагався запам’ятати: як виглядає людина, що йде не до життя, а в нього - як у бій.

Вони пішли.

Не в тишу. В повітря, де ім’я залишилось лежати. А тіло пішло - без нього.

Шви лишились. Мазі. Пов’язки.

Але тіло пішло. Не в покої. Не у справи. За слідом, який поки знало тільки воно.

Пам’ятало битви, в яких він не був.

Рішення, за які хтось помер.

Він стояв у тілі князя. Але не був ним.

Він був - тим, хто повернувся замість.

І поки дихання йшло - він знав:

це не його життя.

Це обов’язок, втілений у плоті.

І коли тіло більше не потребуватиме його - він зникне.

Без імені. Без знаку.

Без права бути собою.

Він залишився один.

Тиша не кликала - стверджувала. Це була не порожнеча, а ясність.

Він не князь у пробудженні. Він чоловік, що опинився у світі, де навіть світло дихає інакше.

Ніякого скла. Ніякої синтетики. Тільки камінь. Тільки смола. Тільки ритм, у який не ввійти - треба стати ним.

Він провів рукою по підвіконню. Камінь подряпав шкіру - не боляче, а як знак: ти чужий. Тут шрами не ведуть до лікарні. Тут біль - доказ, що ти ще стоїш.

Він спустив ноги. Біль вибухнула спалахом.

Ривок - майже падіння. Рука зісковзнула, і тіло похитнулося.

Цього було досить. У ньому спалахнула злість - не на біль. На саме цей час. Він не лікує. Він вимагає.

Він підвівся. Підійшов до вікна.

Камінь підвіконня був холодний, ніби сам день ще не прокинувся. Вікно виходило на південний захід - у той бік, де за стінами дитинця починався город.

З висоти князівського терема було видно не весь Київ, але багато:

Внутрішня площа, західний торг, частина вулиць, що тягнулися до ріки. За вигином валів вгадувалися куполи. Все інше ховалося за кручами, за домами, за димом. Але й цього вистачало, щоб зрозуміти: місто живе. Або ще ні.

Спершу - торг. Пилові смуги тканин, натягнуті між шатрами. Крізь них - люди: повільні, обмотані шкірою й вовною, хто ніс бочку, хто - мішок, хто - порожні руки. Між лавами повзали діти. Пси спали, згорнувшись під возами.