Розділ 4. Русь - не князь

Зі світанком усе стало на слух.

Він ще не був вісткою - але вже не був шепотом.

Ім’я князя не йшло - повзло, як тремтіння по каменю. Крізь ринки, провулки, глухі вулиці. Його не несли - передавали одне одному. Як борг. Як попередження.

Чутка не прийшла - вона вгризлась. Як пес у кістку. Як крук - у мертве.

Вона не кликала. Вона дряпала.

І тому, коли глашатаї вигукнули:

- Народ Київської Русі! Ваш князь живий!

На ринках торговці забували про торги. Хтось упускав монети. Хтось - хліб. Люди завмирали - як перед пострілом. Або ударом, що може й не пролунати.

- Господь почув! - вигукнула жінка в хустці, зводячи руки до неба. - Це знак! Знак згори!

Поруч старий, продавець солі, тихо перехрестився. Його губи тремтіли, але голос був твердим:

- Повернувся. Значить, тримається. Значить, ще не кінець

Натовп загудів, як вулик перед весною. Заворушились ятки. Хтось почав кричати, хтось сміятись. А потім - тиша, бо один голос перекрив усе.

- Спасіння?! - вигукнув парубок у зношеному каптані. - А де вони були - всі, хто клявся на крові? Де намісники, де бояри, де дружини - коли синів Ярослава вбивали один за одним?! Де вони були, коли половці випалили наше село?!

Він ступив уперед, обличчя зблідло. На скронях - піт, на губах - піна. Його голос захлинувся на «хто», і в ту мить увесь гомін ринку ніби втиснув голови в плечі.

- А що, як вони вже йдуть? - прошепотіла жінка біля церковної стіни, обіймаючи двох дітей. - Що, як вони вже знають, що він живий? Що, як вони вже на дорозі?

Діти, тулячись до неї, дивились на бані Святої Софії, як на щит, що має заговорити. Але бані мовчали. Лише вітер, як поклик із майбутнього, нісся по каменю.

- Мамо, а якщо він не захоче? - спитав хлопчик років семи, дивлячись не на матір, а в землю.

- Хто? - не відразу зрозуміла вона.

- Князь... - він знизив голос. - Якщо він не захоче бути князем?

Вона не відповіла. Лише міцніше пригорнула його.

Бо питання було не дитячим. А останнім.

У самій крайці тіні, під критим навісом, двоє старих грали в кості. Один із них, не дивлячись на дошку, повільно видихнув:

- Великий князь Ярослав був опорою. Ми це знаємо. А тепер... тепер кожен сам собі підпора. Побачимо, чи зможе він бути не сином, а основою

Другий мовчки кивнув. На його долоні лежала чітка кістка з двома чорними крапками - як два ока, що дивляться в темряву.

І все ж - надія. Слово «живий» несло з собою не радість. Воно несло тишу. Ту, що постає між питанням і клинком.

Бо якщо князь живий - отже, він повернеться.

А якщо повернеться - значить, з когось спитають.

Старий біля стіни витяг з-за пазухи кістку. Маленьку. Дитячу. Білу, як зима. Усі навколо завмерли.

- Все, що лишилось від сина, - сказав він, і голос його був рівний.

Натовп мовчав. Лише десь - хрип. Наче тріснули груди.

- Ми раді, що він живий, - продовжив старий. - Але якщо він не піде - піду я

Він не кричав. Він говорив, як моляться перед смертельним боєм.

- Якщо сьогодні не буде знамена - піду сам. І візьму з собою тих, у кого діти лежать ось так

Він стиснув кулак. Кістка зникла.

- Нам не потрібен уцілілий. Нам потрібен той, хто йде

Хлопчина з глечиком для води стиснув ручки так, що тріснула глина. Жінка поруч затулила дитині вуха. Не від крику - від сенсу.

Біля стіни, де нікого не було, один жебрак розв’язав мішок.

Всередині лежала лялька з ганчір’я. Без обличчя.

Він подивився на неї. Потім - на людей. Потім - на небо.

І повільно зав’язав мішок назад.

Він знав: лялька - не воскресне. Але хтось має залишитись, аби тримати її, поки інші йдуть.

Натовп не загомонів. Не вереснув.

Тиша, що повисла після, вже не дзвеніла. Вона скреготала. Як метал об метал. Вона була не реакцією. Вона була рішенням.

І з цієї миті Київ не чекав.

Він не пішов - він встав.

Він ставав тілом. Він вплітав страх у тканину. Пив тривогу, як розпечене залізо. Не щоб остудити. Щоб загартувати.

Він збирався.

Не в похід. У себе.

Загострюючи лемеші. Перев’язуючи кольчуги. Посилаючи хлопчаків до сторожів - слухати, чи не видно диму.

Він не йшов за князем. Він ішов попереду князя. Щоб, якщо той впаде - було кому втримати рубіж.

Бо Русь - це не тільки князь.

Це ті, хто підхоплює знамено, коли воно падає в багнюку.