Розділ 4. Голоси надії та тіні загрози

Чутка про дивовижне спасіння князя Олександра, останнього спадкоємця Ярослава Мудрого, розлетілася Києвом, як полум’я по сухому степу. Глашатаї, проголошуючи радісну звістку, перекривали своїми громовими голосами невгамовний гул торгових рядів, змушуючи навіть найзаклопотаніших зупинитися.

- Народ Київської Русі! Ваш князь живий! - вигукували глашатаї, їхні голоси лунали над майданами, як удари дзвонів, відгукуючись луною у серцях.

На гамірних ринках торговці, забувши про свої угоди, із тривогою та надією обговорювали долю князя. Хтось, перехрестившись, радісно вигукнув:

- Господь почув наші молитви! Це знак із небес!

Та були й ті, хто пошепки, похитуючи головами, промовляв, їхні голоси звучали приглушено, наче передчуття:

- А якщо вороги знову прийдуть? Чи зможе він нас захистити?

Біля храмів жінки, обіймаючи своїх дітей, шепотіли молитви, їхні слова, тремтливі від тривоги, підхоплював вітер, зливаючи їх із його тихим, протяжним плачем. Одна з жінок, схиливши голову, шепотіла, ніби благаючи:

- Господи, не залиш нас... не залиш нашого князя...

Діти, притулившись до матерів, з надією дивилися на собор Святої Софії, ніби чекали побачити там знамення - сяйво Божого благословення, яке підтверджує чудесну звістку. Десь поруч, біля церковних стін, старі стояли у затінку, їхні обличчя були похмурі, а слова звучали хрипко, стримано:

- Надія - це добре. Але вижити важливіше. Якщо не буде князя, на нас чекають важкі часи

Погляд одного зі старців, втомлений, але проникливий, ковзнув удалечінь, ніби намагаючись розгледіти майбутнє. Його голос був тихий, але впевнений:

- Великий князь Ярослав був нашою опорою. При ньому все було спокійно. Люди не знали біди. А тепер… Чи зможе його син стати таким самим?

Інші старці мовчали, але в їхніх очах читалася тривога. Надія змішувалася із тінню страху. Усі розуміли, що без князя, без сильної руки, яка збереже Київську Русь єдиною, настануть часи лиха. Але глибоко в серцях жевріла іскра - слабка, але жива.

Чутки, як річкові хвилі, розходилися все далі - дорогами, річками, через ліси й села, доходячи до найвіддаленіших куточків Київської Русі. Біля кожного вогнища, на кожному роздоріжжі, у кожній хаті звучало:

- Князь живий!

Ці слова, немов магічне заклинання, відроджували надію. Народ, вражений загибеллю Ярослава і його синів, сприймав спасіння Олександра як диво, дароване самим небом. Та сумніви не полишали багатьох. Старці, сидячи біля печей, перешіптувалися:

- Чи втримує він владу? А якщо половці знову прийдуть?

Ці розмови, мов змії, повільно заповзали в оселі, залишаючи по собі тонку, але отруйну лінію сумніву. І все ж, попри шепіт, у серцях багатьох жевріла надія.

Ранок після князівської ради приніс із собою не лише зимовий холод, а й велелюдне зібрання на площі біля собору Святої Софії. Митрополит Іларіон, вдягнений у свої святкові шати, зійшов на високий балкон, звідки його голос мав досягти навіть найвіддаленіших куточків площі. З високого балкона собору Святої Софії його голос лунав над площею, як громові розкати.

- Народ Київської Русі! - голос митрополита Іларіона звучав, мов грім, захоплюючи увагу навіть найскептичніших. - Сьогодні ми стоїмо не просто перед новиною, а перед дивом. Господь, у своїй безмежній милості, дарував нам знак. У годину, коли наші серця були сповнені страху, Він повернув нам нашого князя - останнього сина великого Ярослава! Олександр - це не просто спадкоємець. Він - наше майбутнє, наша єдність і наш щит проти ворога!

Іларіон обвів поглядом натовп, його голос став іще гучнішим:

- Ви бачите небо над нами? Воно свідчить, що Київська Русь не буде повалена! Бог із нами! Олександр із нами! І наша земля знову стане сильною та єдиною, як того бажав великий князь Ярослав!

Натовп, мов єдине ціле, застиг. Простолюдини перехрестилися, а старці підняли руки до неба, шепочучи подячні молитви. Жінки у перших рядах заливалися сльозами, простягаючи руки до собору. Один молодий чоловік, що стояв у центрі натовпу, підняв сина на плечі й голосно вигукнув:

- Слава Господу за спасіння князя!

Цей вигук луною відбився від стін собору, його підхопили десятки голосів, і площа на мить стала єдиним потоком.

- Слава! - лунало з усіх боків.

Та в самій гущі натовпу старець у темному плащі прошепотів сусідові:

- Слава… чи прощавай? Якщо вороги дізналися про його повернення, вони вже йдуть

Сусід здригнувся, але промовчав. Слова старця розчинилися у гулі натовпу, та залишили за собою слід тривоги.

Навіть бояри, що стояли трохи осторонь, напружено слухали. У їхніх очах читалося розуміння. Слова Іларіона - це не просто віра, це заклик до єднання, який не можна ігнорувати.

- Ми зобов’язані згуртуватися навколо князя Олександра! - продовжив митрополит, його голос, дедалі гучніший, мов струна, натягнута до межі, пронизував натовп. - Тільки єдиний народ під єдиним знаменом зможе протистояти ворогу. У цьому наша сила, у цьому наша доля! Тільки так ми зможемо зберегти те, що створював його батько. Тільки так ми відновимо славу нашої землі! Господь із нами, Київська Русь із нами, і князь із нами!

Його промову завершило гучне співання гімну, яке підхопило духовенство, що стояло під балконом. Натовп приєднався, і звучання голосів наповнило площу. У ту мить здавалося, що вся Київська Русь співала разом із Києвом.

Голоси зливались в єдину хвилю, яка, здавалося, підіймала саму землю під ногами. Навіть ті, хто спочатку вагався, поступово починали підспівувати, відчуваючи, як пісня об’єднує всіх - від простих селян до бояр. Це була не просто пісня - це була клятва, дана самим небесам.

Київ одразу почав готуватися до важливого дня. Місто наповнилося шумом і метушнею. Купці поспішно привозили дари, їхні вози рипіли під тягарем товарів. Бояри прибували в прикрашених колісницях, їхні дружинники гордо крокували позаду. Простолюди йшли з далеких сіл, несучи із собою лише надію та бажання побачити свого князя.