Розділ 3. Слово за Русь

Ці роки стали для Київської Русі тим, що згодом назвуть Золотим віком.

Столиця гуркотіла над степами, як ковальський удар. Каравани тягнулися від варягів до греків, храми підіймались у камені, наче сама віра взяла до рук тесло. Землі були єдині, і князь - один.

Ім’я його було Ярослав Мудрий.

Справедливий. Жорсткий. Прозірливий.

Він тримав державу не лише мечем, а й словом.

Під його рукою Русь не просто вистояла - вона піднялася. Слово князя звучало від Чорного моря до крижаної Ладоги. Навіть у Візантії знали: трон у Києві - не порожній звук.

Але ніщо не вічне.

Коли Ярослав помер, сонце не затьмарилось - але небо здригнулось.

Він розділив землі між синами. Хотів миру. Хотів рівноваги. Але дав розкол.

Смерть відкрила двері тим, хто чекав у тіні. Засідки. Підкуп. Зрада.

Синів Ярослава вбивали - швидко й холоднокровно. Один за одним. Не в битвах, не на полі бою - в багнюці, в дорозі, в безпорадних засніжених трактах.

Ізяслав, Святослав, Всеволод, В’ячеслав - кожен упав. Не залишився ніхто, хто був готовий правити.

Крім Олександра.

Молодший. Непомітний. Недооцінений.

Про нього не писали літописці. Про нього бояри не сперечалися в теремах. Він тримався осторонь. Тренувався. Гартувався. Нікому не доводив - просто жив у тіні.

Але коли вдарили і по ньому - він не впав.

Олександр ішов із дружиною - двісті чоловік, загартованих, надійних, вірних.

Вороги знали маршрут. Знали, де обрушитись. Їх було вдвічі більше - майже чотириста. Засідка спрацювала ідеально.

Перший удар - у фланг. Другий - у спину. Третій - по конях, по в’юках, у слабкі місця.

Але вони прорахувались.

Вони йшли на юного княжича, якого вважали іграшкою. А напали на бійця, для якого смерть - не загроза, а професія.

Олександр не будував чертогів, не грав у кості, не шепотівся з радниками. Він жив у броні. І ті, хто були поруч, були такими ж.

Не свита - еліта. Мовчазна, натренована, вросла в зброю.

Бій був м’ясний, затяжний, без шляхетності. Земля вила під копитами. Повітря тремтіло від крику й лязку. Піхота зходилася врукопаш, як дикі звірі. Вороги били по числу. Олександр - по якості.

І все одно їх було забагато.

До кінця бою з двохсот залишилось двадцять. Двадцять живих - з тих, хто не просто тримався, а рвав. Олександр - весь у крові, з пробитим стегном, розірваною щокою й лівою рукою, яка не тримала меча. Він не падав. Він ішов далі, поки не стало ясно - добивати його вже нікому.

Коли підійшли свої, його знайшли стоячим. Не на ногах - на волі. Він дивився, ніби вже повернувся з пекла. А ті двадцять, що вціліли, стояли трохи позаду. Мовчки. Не як уцілілі - як ті, хто пройшли крізь.

Коней не вистачало. Повозок не було. Несли. Перев’язували в сідлі. Хтось ішов поруч, тримаючи його плече. Кров стікала по броні, як по бронзовій статуї.

Не було пишного повернення. Були глухі кроки, розриті шляхи, холодні привали. Біля вогнищ мовчали. Ті, хто зустрічав їх у перших селах, не ставили запитань.

Уже тієї ж ночі, в найближчому старостинському домі, зібрались травники. Прислали сани. Послали гінців. Хтось віз мед, хтось - повитуху, знахарку, в якої онуки були в тій самій дружині.

І тоді - почалась інша битва.

Знахарі зробили все, що могли.

У хід пішло все: відвари, мазі, замовляння, ведмежий жир і мед, настої з чистотілу, кропиви, витяжки з кори та смоли. Тіло князя обгортали гарячими тканинами, щоб не дати холоду розірвати залишки життя.

Старий травник шепотів над ним, не підіймаючись з колін, кличучи дух землі, сонця, звіра, навіть мертвих предків.

Але це був не обряд. Це була битва за залишок подиху.

Крові він втратив стільки, що будь-хто інший уже лежав би в землі. Рани - глибокі, рвані, заражені. Щока розсічена до кістки. Стегно пробите, ліва рука відмовлялася слухатись. Дихання - наче стогін, вичавлений ізсередини.

- Тримається, ніби вовчиця, в якої щеня поранили, - прошепотів один зі старших знахарів. - Але ми не можемо обіцяти дива

І справді: тоді, в XI столітті, бути пораненим - значило вмирати.

Рани - це не просто біль. Це шлях до гною, до гарячки, до труни. Без антисептиків. Без швів. Без порятунку. Вмирають навіть від подряпини, якщо в ній бруд. А в нього - весь бік розірваний.

Але він вижив.

І це не було дивом. Не небесним знаком. Це була анатомія. Механіка.

Безглузда, лячна сила природи.

Олександр не був величезним. Не був похмурим велетом.

Він був зібраний. Щільний, як скручений канат. Сухий. Упругий. Кожен м’яз - як джгут. Кістки - важкі, але гнучкі. Серце - з ритмом барабана. Легені - як міхи коваля.