Розділ 3. Рада на порозі змін

Ці роки стали справжнім Золотим віком для Київської Русі. Держава досягла піку своєї могутності, процвітаючи завдяки мудрості та далекоглядності Великого князя Ярослава Мудрого. Його ім'я стало синонімом стабільності, сили й порядку, а його правління - символом єдності.

Однак із його смертю це велич величезне опинилося під загрозою. Уся Київська Русь почала занурюватися в хаос.

Перед своєю смертю Ярослав заповів розділити землі між синами, щоб кожен очолив своє князівство. На перший погляд, це рішення здавалося мудрим: розподіл влади мав забезпечити мир і порядок. Але доля вирішила інакше.

Після похорону Великого князя кожен із спадкоємців вирушив до свого князівства, але на шляху їх застали тіні змови. Напади були такими ж несподіваними, як і безжальними. Серед убивць були кочівники, найманці та шпигуни з сусідніх земель. Це був хитромудрий і ретельно спланований удар - спроба знищити спадкоємців Ярослава Мудрого й перетворити колись єдине Велике князівство на арену хаосу.

Проте змовники не врахували одного - шостого сина Ярослава, Олександра. Молодого князя, якого одні вважали надто скромним для влади, а інші - занадто незначним. Його ім’я рідко звучало в боярських колах, адже він завжди тримався в тіні, надаючи перевагу палацовим інтригам і кованому клинку зі строгими тренуваннями.

Але в цій тіні ховалася сила, яку не помітили навіть найпроникливіші радники. Він присвячував дні й ночі тренуванням, стаючи майстром меча, але, залишаючись далеким від мирської суєти, залишався в тіні своїх братів.

Якби змовники знали, наскільки сильним був Олександр, вони послали б не один загін убивць, а два. У свої двадцять років він володів нелюдською силою, реакцією та майстерним володінням зброєю.

Олександр завжди приділяв увагу не лише майстерності володіння мечем, але й загартуванню тіла. З дитинства він ходив босоніж по снігу, купався в крижаних водах Дніпра. Його організм звик до труднощів і болю. Ці звички, вироблені роками, стали його порятунком.

Адже навіть його виняткова майстерність не змогла повністю захистити його. По дорозі до свого міста Ізяславля, в Галичі, на Олександра напала численна засідка. Напад був жорстоким, і чисельна перевага ворогів ледь не вирішила результат бою.

Вижив лише він. Коли підійшли підкріплення, ледве живого Олександра витягли з купи тіл. Його тіло, поранене й виснажене, усе ще трималося за життя. Його доставили до Києва, де кожен крок цієї небезпечної дороги здавався боротьбою зі смертю.

Там знахарі доклали всіх зусиль, щоб урятувати князя. У хід пішли витяжки з трав, відомі своєю здатністю зупиняти кров, і компреси з меду й смоли, що гоїли рани. На його груди наклали настій із чистотілу та кропиви, а тіло обгорнули гарячими тканинами, просякнутими ведмежим жиром. Один із найстаріших травників, стоячи на колінах біля узголів’я Олександра, шепотів стародавні замовляння, закликаючи сили землі й неба допомогти князю.

Глибокі рани та втрата крові зробили його стан критичним. Їхні обличчя були затьмарені тривогою, а слова - сповнені відчаю:

- Він тримається, мов левиця за своїх дитинчат, але ми не можемо обіцяти дива, - сказав один із старших знахарів.

Здавалося, тіло Олександра, загартоване в численних битвах, нарешті досягло межі. Кожен подих давався йому важко, ніби сама доля готувалася завдати останнього удару. Надія згасала, як мерехтливе полум’я, залишаючи навколо лише похмуре очікування кінця.

Але сталося диво. Олександр вижив, усупереч усім очікуванням. Його дивовижний порятунок потряс радників і бояр. Вони розуміли, що це могло бути знаком згори - свідченням того, що небеса обрали його для великої місії. Олександр, останній із синів Ярослава, став єдиною надією на відновлення єдності та величі Київської Русі.

Однак усе виявилося далеко не таким простим. Радники та бояри погано знали Олександра й його здібності. У їхніх очах він був недосвідченим юнаком, який раптово опинився першим на князівський престол.

Кожен із синів Ярослава - від старшого Ізяслава до молодшого Олександра - мав своїх прихильників. Але низка трагічних смертей змусила бояр постати перед складною дилемою: підтримати Олександра, останнього законного спадкоємця, і виконати клятву вірності покійному князю чи спробувати маніпулювати молодим правителем, перетворюючи його на маріонетку для власних амбіцій.

На перший погляд, справжня влада залишалася в руках боярської ради, але ключовий вплив зберігали ті, хто був вірним Ярославу. Ці віддані бояри розуміли, що розподіл князівства на частини стане катастрофою. Для них втрата єдності Київської Русі була не просто загрозою, а трагедією, якої необхідно уникнути будь-якою ціною.

Для одних Олександр був символом спадкоємності та надією на відновлення колишньої слави. Для інших він був лише інструментом, який можна використати у власних цілях. Але знайшлися й ті, хто у низці смертей князів побачив можливість. Вони задумалися: - а що, як розділити Київську Русь остаточно, зробивши себе справжніми господарями її земель?

Однак становище Олександра виявилося набагато міцнішим, ніж могли припустити бояри та сусідні правителі. Після новини про те, що Олександр живий, на сторону молодого князя стали ті, хто був відданий пам’яті Ярослава Мудрого та його заповітам на чолі з лідером Станіславом.

Ці бояри бачили в Олександрі не просто спадкоємця, а останню надію на збереження єдності Київської Русі. Вони усвідомлювали, що хаос і роздробленість знищать усе, що було збудовано їхнім великим князем.

Ці люди, загартовані роками служби та вірності, розуміли, що розпад країни стане кінцем її слави. Згуртувавшись навколо Олександра, вони не лише демонстрували свою вірність, але й прагнули показати всім іншим, що Київська Русь усе ще сильна.

Ранок наступного дня приніс із собою не лише світанок, а й важливу подію. Станіслав, розуміючи, що зволікання може стати фатальним, зібрав усіх значущих осіб Києва у просторій залі княжого палацу. Там, під високими склепіннями, просякнутими відлунням минулого, належало вирішити долю всієї Київської Русі. Чекати інших не видавалося можливим - час грав проти них.