Розділ 2. Той, що залишився

Він отямився - не в тілі.

Усередині оболонки, яка йому не належала.

Повітря - мов наждак. Горло - защелкнулося. Пальці - пил. Серце - на паузі. Свідомість стислась у тугу свинцеву краплю. Паніка підповзала - не трясла, а тисла.

- Дихати... - вирвалося хрипом.

Видих - як рана. Вигрібав тепло.

Світло - не спалах. Крізь. Ніби мозок ударили зсередини черепа.

Він не повернувся - він прокинувся всередині чужого. А світ дивився на нього - як на підміну.

Спливли уламки. Радомир. Шрам. Анна - і стріли. Один видих - як стрій. Без тремтіння. Без слова.

Дим. Кров. Залізо. Попіл - як сіль на яснах.

Він торкнувся щоки - жорстка щетина. Шкіра - не його. Пальці тремтять. Але тримають.

Він підвів погляд.

Смолоскип - не для світла, для життя. Світло не світить - дихає. Кімната стискається, як легені чужого тіла.

Він ковтав повітря - як команду. Але відповіді не було. Лише кіптява. Рука здригнулася - жест, яким завжди вмикався інтерфейс у домі.

Пусто. Повітря - глухе. Світ - не реагував.

- Система... - видихнув. І сам зрозумів: більше немає ніякої системи.

Він повернув голову до тіні. Не екран. Не зв’язок. Просто шматок дерева.

На столі - різьблений келих. Порожній. Але слід губ - темний, майже чорний. Він потягнувся. Метал - обпік.

І в пальці - смикнуло. Той самий. Яким підписав. Біль - та сама.

Він зрозумів: це не сон. Бо біль упізнається швидше за свідомість.

І тоді - голос. Крізь двері. Не ім’я. Запитання:

- Він вижив?

Крок. Скрип. Удар по дереву. Хтось поруч. Він - не сам.

Він хотів піднятися - але тіло гуло. У грудях - не пульс. Щось інше. Не серце.

Змія.

Опік. Кільце. Тепло - але неживе. Жар, що не дає вмерти.

Він сіпнувся - і спалах прошив бік. Мов батіг, сплетений з болю. Він стиснув зуби. Чоло - у поту. Спина - в камені.

Він спробував знову - повільно, як той, хто вилазить з-під завалу.

Наче розкрив грудну клітку - й не знайшов себе.

Лише її.

Він сперся на край ложа. Груба тканина впилася в шкіру. Під пальцями - дерево. Не полімер, не сталь. Живе. Мертве. Свіже.

Він повільно озирнувся. Кімната.

Стіни - не глина, але й не камінь. Туго збиті колоди, у стиках - не щілини, а сліди рук. Не тріщини - задум. Стеля закопчена - й не вперше. У кутку - слід від жаровні: як від руки, прикладеної до черева дому.

Вікна - просто прорізи. Одне забито. Друге - каламутне пузирчастим склом. Світло - ніби й само боялося зайти.

Повітря стояло щільне. Не пил - тягар. Мед і попіл. І щось тепле, пряне - від тканини чи тіла, якого давно немає.

Він підвівся - не просто дивитись. Рахувати.

Висота - близько 240. Вирахував по диханню. До виходу - три кроки. Двері - не під старовину, справжні. Товсті. На важкому навісі. Без ручки - лише кільце. Ні замка. Ні доступу. Лише вага.

Лазів - нуль. Інтерфейсів - нуль. Запасів - не видно. Якщо жити - то в облозі.

На стіні - щит. З дубовим серцем. Знак не вирізано - випалено. Родовий. Навіть попіл знав, чий він.

Він підійшов до вікна. На підвіконні - щепа. Майже спалена. Але на ній - лінія. Як різь. Як чиясь риса. Як його власний підпис. Він провів пальцем - і здригнувся. Не від болю. Від упізнавання.

Він спробував назвати своє ім’я. Справжнє. З минулого.

Не вийшло. Він прошепотів:

- Хто я...

І не повірив у відповідь. З-за дверей - інший голос:

- Княже, дозвольте увійти?

Він завмер. Потім:

- Не входь

І за дверима - тиша. Миттєва. Він сказав - і його послухались.

Не тому, що впізнали. Тому, що повірили.

Він уже стояв. Але не як людина - як поранений.

Ривок - і тіло озвалось: болем. Під ребрами - ніби вбили кілки. Він не впав. Але зігнувся. Глибоко. Майже до підлоги.

Висіла не кольчуга - акетон. Просочений потом, димом і часом. Його? Не його?

Він провів долонею по боці - тканина волога. Занадто. Темна. Пахне залізом. Він стиснув зуби. Випрямився знову.

- Живий, - сказав. Не голосом. Тілом.

Він не стояв. Його тримало щось усередині. Не думка. Не м’яз.

Звичка йти, навіть коли смерть - уже позаду.

Він зрозумів: це - не його воля. Але вона - в ньому.

Кільце під ребрами - жар. Не дає забутись. І не дає звернути.