Розділ 2. Пробудження

Темрява була живою, ніби щільна хмара, холодна та обволікаюча. Вона проникала в тіло, вгризаючись липким стиском, затягуючи у порожнечу, з якої не було виходу.

Повітря було густим, ніби насиченим смолою, важким і непіддатливим. З кожним вдихом горло стискалося, легені ніби наповнювалися рідким металом, залишаючи по собі болюче печіння.

Олександр спробував поворухнутися, але його тіло не слухалося. Здавалося, він занурений у липкий морок, позбавлений світла, руху та надії.

Паніка захопила його раптово, крижаним стиском. Він почувався загнаним у пастку, кожен рух ніби ще сильніше сковував тіло. Серце билося так сильно, що віддавалося луною у скронях, а холодний піт стікав по спині, посилюючи страх.

І раптом - спалах світла.

Фумм.

Він розірвав темряву, мов удар блискавки. Сліпуче світло обпалило очі, а за ним пролунав звук. Глибокий, розкотистий, подібний до удару величезного бойового дзвона, він луною прокотився крізь простір, розколюючи світ.

Світ тріснув.

Оглушливий хрускіт пролунав довкола, ніби звук розбитого скла. Темрява зникла, поступаючись місцем новій реальності.

Коли Олександр розплющив очі, він побачив грубі кам'яні стіни. Повітря було вологим, насиченим запахом сирості та слабким ароматом ладану. Тьмяне світло факелів виривало з тіні деталі: дерев’яний стіл, порожню миску, потріскані стіни. Усе виглядало чужим, моторошним, як сон, що став реальністю.

Його тіло боліло, ніби його побили, кожен рух відгукувався болем. Він подивився на свої руки. Вони були молодшими, тоншими, ніж він пам’ятав. Шкіра, груба й укрита дрібними порізами, здавалася чужою. Пальці насилу стиснулися в кулак.

- Це не мої руки…

Він провів тремтячими пальцями по обличчю. Ніс, вилиці, шкіра - усе було неправильним.

- Олександр... - хрипкий, незнайомий голос зірвався з його губ. Він здригнувся від звуку власного голосу.

Ніби попередній власник тіла прокинувся всередині, його голос відгукнувся луною, розколюючи свідомість Олександра на уламки. Спогади хлинули нестримною хвилею: обличчя, голоси, сміх, крики, дзвін мечів.

Усе змішалося в єдиний хаос, не залишаючи місця для думок. Олександр судомно затиснув скроні руками, ніби намагаючись стримати цей наростаючий шторм. Але пам’ять чужого життя накрила його з головою, затопила, мов буря, що змиває все на своєму шляху.

- Ваша світлість, ви прийшли до тями. Слава богам!

Голос, чіткий і владний, розірвав панічне затишшя. Олександр підняв голову. Біля стіни стояв чоловік, міцний, широкоплечий, з густою сивою бородою. Його обличчя було суворим, очі - важкими, повними рішучості. Проста одежа не приховувала військової виправки.

- Де я? - прохрипів Олександр, його голос звучав чужо.

- У безпеці, княже. Це головне, - відповів чоловік. Його голос був низьким, твердим, але в ньому звучала втома. - Я Станіслав, боярин вашого батька і голова його дружини. Я присягнув захищати князя Ізяслава... але не зміг. Тепер я клянусь захищати вас

Княже? Ізяслав?

Ці слова звучали в голові Олександра, як важкі дзвони.

- Мого... батька? - голос тремтів, ніби не міг витримати тягаря вимовлених слів.

Станіслав повільно кивнув, і його обличчя затьмарила тінь скорботи.

- Пробачте мене, княже... Ми не вберегли ваших братів

Брати? Ці слова вдарили, як молот. У нього ніколи не було братів... Чи були? Спогади, його чи чужі, металися, заплутуючи свідомість.

- Ні... Це неможливо, - прошепотів він, стискаючи скроні руками. Спалахи облич, сміх, а потім - кров, крики, дзвін мечів.

- Усі вони... мертві? - насилу видавив він.

Станіслав відвів погляд.

- Половці та печеніги. Вони вдарили одночасно. Князь Ізяслав загинув у бою. Святослава вбили в Чернігові, Всеволода - під Переяславлем. Решту настигли у засадах. Ми думали, що ви теж загинули, але боги були милостиві. Коли ми прибули, стояти на ногах залишилися тільки ви

Слова були, мов кинджал, встромлений у серце.

- Ні! - закричав Олександр. - Це неможливо! Я маю бути вдома! Я... просто читав книгу! Це сон!

Олександр підскочив, але різкий біль у тілі змусив його знову впасти на ліжко.

- Княже, окрім вас у роду Рюриковичів більше нікого не залишилося. Київ чекає на вас. Ви - їхня остання надія, - твердо сказав Станіслав.

- Надія? Я? - Олександр гірко всміхнувся. - Я не князь. Я звичайна людина

Станіслав витримав паузу, уважно дивлячись на нього. Він бачив, що юний князь Олександр глибоко шокований і продовжує нести нісенітницю, але йому потрібно було пояснити:

- У вас немає вибору, княже. Хто, якщо не ви? Київська Русь чекає на свого правителя, - Станіслав зробив паузу, його голос став м’якшим, але не втратив твердості. - Відпочивайте. Цей напад, схоже, залишив глибокі сліди - не лише на вашому тілі, а й на вашій свідомості. Ми зробимо все, щоб ви були у безпеці

Перш ніж Олександр встиг відповісти, Станіслав низько вклонився й, не чекаючи слів, вийшов із кімнати. За порогом він зупинився й стриманим, але твердим голосом віддав наказ своїм найкращим воїнам, Мстиславу та Мирномиру:

- Князя охороняти, як найдорожче. Ніхто не увійде без мого дозволу. Вбивати на місці, якщо буде потрібно

- Слухаємося! - дружно відповіли дружинники, їхні обличчя залишалися незворушними.

Мстислав і Мирномир зайняли свої позиції, їхні погляди стали холодними, а руки впевнено стискали руків’я мечів. Вони були втіленням рішучості, готові без вагань знищити будь-кого, хто наважився б наблизитися. Станіслав, не сповільнюючи кроку, впевнено попрямував до залу Ради.

Невдовзі він увійшов до зали впевненою ходою, що ніби несла із собою вагу самої долі. Його масивна фігура, підкреслена широкими плечима, викликала не лише повагу, а й легкий трепет.

Грубий звук його чобіт, що гупали по кам’яному підлозі, перекрив напружену тишу в залі. Усередині перебували лише митрополит Іларіон та голова Управління бояр Олег - двоє найвпливовіших людей Київської Русі. Інші, головний воєначальник і глава дипломатії, були відсутні, займаючись справами, які здавалися більш нагальними.