Дев’ята. Глава 2

Вони обережно спускалися по сходах, які розсипалися під ногами. Дев'яту тягнуло заглянути до зали першого поверху. Звісно, це могла бути й інша будівля. Але підсвідомість підказувала, що саме тут Дев'ята провела не найщасливіші дні свого життя. Дівчина згадувала… «Я була напівтрупом? Як таке можливо?! А чоловічки огидної зовнішності. Я була королевою маленького народу?! Чи варто розповідати про це іншим?»

Дев’ята обережно увійшла до зали. Трон стояв там, де вона пам'ятала. Дівчина пройшла до кінця кімнати, проводячи руками по статуям, вкритих пилом. Фіолетова мантія так і висіла на спинці. Дев'ята сіла на трон і поглянула на зал.

Біля входу завмерли її супутники.

- Моя королева, - Себастьян схилився в поклоні. — Тільки не кажи, що була правителькою.

- Ти правили Атлантидою?! - задихнувся Пат.

— Скоріше, я правила її руїнами.

— Як можна тут жити?!

— Мертвому можна, — тихо відповіла Дев'ята. — Я померла, але одна чарівна річ повернула мене до життя, майже до життя. Я була королевою - зомбі, допоки Арчхаїл не забрала мене до себе.

— Я, звісно, приголомшений, але не дуже, — кашлянув Себастьян. — Сам колись помер. Але маю звернути увагу громадськості на те, що сонце сідає, а нам ще треба кудись іти. Чи це наша кінцева мета?

Дев'ята підвелася з трону і, не обертаючись, пішла до виходу. Вони брели містом-примарою. Вітер піднімав пісок і свистів у порожніх будівлях. «Цікаво, моє тіло лежить у склепі?» - подумала Дев'ята. Але тут же пересмикнулася від цієї думки. Їй не хотілося цього знати, навіть, якщо там нічого немає.

Себастьян підійшов ближче і стурбовано запитав:

- Як ти?

— Та от думаю, чи лежить у місцевому склепі моє тіло?

— Від мого вже й кісток напевно не лишилося! — хмикнув ­Себастьян. — Не думай про це. Ми з тобою, як птахи фенікс, відродилися з попелу.

Дев'ята вдячно посміхнулася й озирнулася на солодку парочку. Пат, як справжній джентльмен, вів Настю за руку, допомагаючи їй обходити перешкоди на шляху і втішаючи, коли Настя казала, ­що після такої прогулянки її ноги не врятує навіть рибний пілінг.

Дев'ята мало не розреготалася. Їхня процесія виглядала так комічно! Дев'ята згадала, що в минуле своє пришестя тут теж був захід сонця. Вона чекала на появу супроводжуючого. Ще був ­спогад про кішку, яку Дев'ята несла на руках... Все це так дивно! Точно «Аліса в країні див».

Дев'ята завмерла, коли вони дійшли до Атлантису. Вона знову відчула захоплення від цього міста. Золоті шпилі ­все ще тяглися в жовте небо і здавалися зробленими зі скла.

— Яка краса! - охнула Настя.

- Ах, був би тут мій дідусь... - пустив сльозу Пат. - Хоча ні. Він же тут був.

Що ж за історія з цим дідусем? Дев'ята вирішила найближчим часом добре розпитати Пата. Хто б міг подумати­, що цей дідусь, що всім набив оскому, зможе виявитися таким корисним?

Діставшись манівцями до вже знайомого будинку, Дев'ята застигла на порозі. Скільки її тут не було? Раптом мешканці змінилися? Що ж, завжди можна піти на пошуки до іншого місця, наприклад, до бібліотеки. Дівчина постукала у двері. Спочатку була тиша, Дев’ята навіть вирішила, що у будинку ніхто не живе, але побачивши світло, що спалахнуло у вікнах, приготувалася ­до зустрічі.

Двері відчинилися… Кавірус анітрохи не змінився. Він все так само короткозоро мружився і вдивлявся в пізніх гостей. Дев'ята була готова розплакатися - ніби лише вчора Кавірус знайшов її у ­бібліотеці.

- Доброго вечора...

Спочатку Кавірус зблід, потім зробив якийсь пас руками, чи то відмахуючись від примари, чи то намагаючись утриматися на місці і не зомліти.

— Кого там чорти принесли проти ночі?! — пролунав знайомий муркотливий голос. Дев'ята побачила смугасту кішку, яка, піднявши хвіст, поспішала до дверей.

Кавірус спробував відповісти, але з його рота вилітало лише булькотіння. Порівнявшись з Кавірусом, кішка завмерла. Її великі очі стали ще більше, і вона шльопнулася на зад.

— Святі угодники Божі!

- Говоряча кішка! - заголосила Настя.

— Ненормальна у простирадлі! — киця, Карміна, була у своєму репертуарі. — У мене галюцинації?

— Ми сьогодні не їли кіфіз, — тихо зауважив Кавірус­.

Дев'ята підняла брови: «Що ще за кіфіз? Якійсь наркотик?»

- Машуня, я завжди знала, що від тебе треба чекати сюрпризів, навіть з того світу, але я не чекала, що ти притягнеш з собою друзів!

— Загалом, вони з різних світів, — усміхнулася Дев'ята­. - Карміна, Кавірус, я жива! І можу все пояснити, якщо ви нас впустите. Я думаю, ми можемо привернути до себе зайву увагу, якщо так і спілкуватимемося.

Карміна нявкнула і з розбігу стрибнула на Дев'яту. Дівчина ледве встигла підставити руки, щоб упіймати смугасту подругу­. Карміна муркотіла і терлася мордочкою об обличчя Дев'ятої. Дівчина розплакалася. Вона ніби потрапила додому після довгої подорожі.

— Пахнеш ти якось дивно, — пирхнула кішка. — Але це справді ти!