Блазень. Глава 18

Себастьян засміявся. Цей чоловік нагадував йому Васельса. Себастьян одразу відчув, що його не вдасться провести. Брехня лише викликає підозри. Пат закриється і в кращому разі виставить їх, а в найгіршому — викличе поліцію.

Тож, настав час втрутитися. Звичайно, дівчата могли б спробувати зачарувати і вмовити Пата, але Себастьян не думав, що це допоможе. Він бачив у очах чоловіка настороженість. Той уже неодноразово був обдурений. Можливо, колись слова та посмішки могли зачарувати його. Але не тепер… Знайомий погляд. Себастьян вже бачив такий самий у Васельса. Погляд людини, яку зрадили.

— Нам треба зустрітися з обвинувачами, — втрутився Себастьян­.

Пат здивовано глянув на нього.

- Навіщо?

Дев'ята сказала, що у цьому світі про обвинувачів нічого не знають. Точніше, є дані, що вони були тут колись, доказ ­— кімнати в метро, в яких працювала Дев'ята, і те, що саме вони забрали збожеволілу Амалію. Цікаво, яким чином, охоронцям вдалося забрати її у обвинувачів? У будь-якому випадку залишалася надія, що обвинувачі доглядають за цім світом. Особливо після повідомлення Дев'ятої, яке ворон мав передати обвинувачам, та напад охоронців на готель. Себастьян сподівався, що хвилювання пішло світами і обвинувачі будуть пильні.

Себастьяна потішило, що Пат не сміявся і не почав переконувати, що обвинувачів не існує.

— Нам потрібна їхня допомога.

- У чому?

Себастьян переглянувся з Дев'ятою.

- Доведеться розповісти, - сказав він. — Не хотілося б, щоб твій друг викинув якийсь номер і замкнув нас у маленькій ­пляшечці.

— Який ще пляшечці? — здивувався Пат.

— Я бачив багато чого цікавого у твоїй квартирі, так багато небезпечних артефактів…

— Мій дідусь, Аристарх Бенедиктович, був колекціонером ­і видатним істориком.

- Не сумніваюся. Ось я побоююсь, що він передав свої знання онукові.

Чуття Себастьяна підказувало, що дідусь Пата був не простим колекціонером. Із загадковими предками треба тримати вухо гостро. Незрозуміло, що вони встигли розповісти і чому навчили своїх нащадків?

Колекція дідуся Пата була дуже незвичайна. Себастьян згадував розповіді Васельса, коли від нудьги розглядав його колекцію. Багато речей були небезпечними, якщо вміти ними користуватися­. Себастьян вже давно перестав дивуватися. Паралельні світи іноді так перегукувались, були так пов'язані, що мимоволі переставав дивуватися, знаходячи знайомі предмети.

Дев'ята та Настя не зрозуміли Себастьяна, але довірилися і не стали перепитувати.

— Ми досадили дуже могутнім людям. Ми вважаємо, що обвинувачі можуть зрівнятися з ними за силою. Тому нам треба зустрітись із ними.

— Я бачу, що ви не брешете. Але і не домовляєте. Поки я не дізнаюся про все, то не поділюся з вами потрібною інформацією.

- Чому ти нам не довіряєш? — спитала Дев'ята.

— До тебе в мене взагалі немає довіри, — ­відповів Пат. — Якби ти прийшла одна, то я вже давно викликав би поліцію. Хоча зараз бачу, що змінилася. Ти вже не та Амалія, яку я знав. Щодо твоїх друзів із... нетрадиційної медицини…

Пат схопився з місця і підійшов до Себастьяна. Виправивши окуляри, він уважно розглядав його одяг. Себастьян теж глянув на себе. Нічого особливого: чорні штани, сорочка, куртка, черевики.

— І де ж це цікаво шиють такий одяг? - спитав Пат. — А я вам скажу, що такого у нас не шиють. Немає у нас таких технологій, і тканина… Я ж не дурень. Я — історик. Історія включає всі області людського життя. Мій дідусь завжди казав, що треба звертати увагу на дрібниці. Якось вони можуть стати в нагоді. Ви багато приховуєте, чи боїтеся, що я не повірю, чи затіяли щось недобре. Щодо першого варіанта, можу вас заспокоїти, я відкритий до нових знань, а щодо другого…

Пат замовк. Себастьян усміхався, дивлячись, який задоволений і гордий собою цей історик.

— Ми витрачаємо час, — зітхнула Дев'ята. — От тобі правда: ми не з цього світу і змушені скакати світами, як блохи; за нами женуться люди зі світу, набагато вищого рівня розвитку.

— Отак би раніше, — кивнув Пат. — Я знаю, що, крім нашого світу, існують інші. Мій дідусь, Аристарх Бе­недиктович, розповідав мені різні історії. До того ж, коли я розшифровував книгу обвинувачів, я зіткнувся з тим, що ці хлопці явно не з нашого світу, принаймні частково. У книзі писалося, що обвинувачі мають підтримувати справедливість у всіх світах.

— Сподіваюся, що нас вони вважатимуть менш нужденними в покаранні, ніж охоронців, — тихо сказала Дев'ята.

- Охоронці? — очі Пата запалились інтересом.

— Вища раса, — відповіла Настя. — Уявили себе богами і творять, що хочуть. Бідолашну нашу дівчинку замучили! Ганяли світами, пам'ять стерли, у в'язницю посадили, убити хочуть!

Себастьяну здалося, що Настя зараз заплаче. Пат квапливо підлив їй чай. Настя вдячно кивнула, сьорбнула з чашки.

- Я допоможу вам, але за однієї умови, - вирішив Пат.

Всі дивилися на нього в очікуванні.

— Я братиму участь.