Дев’ята. Глава 17

Дев'ята була вдячна Себастьяну та Насті за підтримку. Цей світ та її життя в личині Амалії здавалися кошмаром, але Дев'ята сподівалася, що вибір порталу був не випадковий. Дев'ята мала згадати, увібрати в себе особистість Амалії. Вона має дізнатися, чим ­закінчилася ця історія.

А для цього Дев'ята має зустрітись із Патом. Якщо він живий...

— Мені треба відвідати старого друга, — повідомила Дев'ята.

— Ми з тобою, — в один голос сказали Себастьян та Настя.

Дев'ята завмерла перед дверима Пата. Хто знає, як він відреагує на появу Амалії?

- Хто там? — спитав глухий голос з-за дверей.

— Емм.., ми з історичного товариства, — Дев'ята широко посміхнулася. — Хочемо написати статтю про вашого діда, Арістарха Бенедиктовича.

Пат щось пробурчав, почувся звук відмикання замку. «Швидше за все, Пат буде не в захваті від зустрічі з жінкою, яка намагалася його вбити, - промайнуло в голові Дев’ятої. - Але мені потрібна правда».

Пат відчинив двері й охнув. Він спробував їх зачинити, але «Веселе тріо» швидко ввалилося у квартиру. Пат відступав, не зводячи очей з Дев'ятої.

— Все гаразд, — заспокійливо промовила дівчина. — Я лікувалася в лікарні і вже не божевільна. Вбивати нікого не хочу, тим паче тебе.

Дев'ята сподівалася, що каже правду. Вона намагалася ­відключитися від особистості Амалії, в якій вирувала образа і ненормальне бажання помсти. Охоронці постаралися... Психіка Амалії була розхитана до краю. Будь-яка образа примножувалася в десятки разів, Амалія була неадекватна, приховувала свою інфернальну недугу за маскою милої безхребетності.

— Яка ще лікарня? - заїкаючись, спитав Пат.

— Психіатрична, — відповіла Дев'ята.

— Нетрадиційна медицина, — вставила Настя.

— Ми її лікарі та контролюємо стан, — додав Себастьян.

— Ти і справді змінилася, — трохи спокійніше сказав Пат, переводячи погляд з Дев'ятої на Себастьяна та Настю.

— Медицина творить чудеса, — усміхнулася Дев'ята. — Маю деякі провали в пам'яті. Ось, вирішила провідати тебе. Попросити вибачення та поспілкуватися, щоб згадати...

— Що тобі треба згадати? То як ти підірвала метро?! Змусила мене вірити в те, що я чудовисько? Повісила мене на ланцюгах, накачала якоюсь отрутою, від якої я мало не помер?!

— Це я пам'ятаю, — скорботно відповіла Дев'ята. - Я була хвора, дуже хвора.

— Може, чайку поп'ємо? - невпевнено запитала Настя.

Пат глянув на неї, зітхнув і пішов на кухню.

— А він милий, — тихо зауважила Настя.

Дев'ята глянула на подругу з підозрою. Невже Настя побачила в Паті чергового Єгорушку?

— Не захоплюйся, — попередила Дев'ята. — Ми скоро підемо. Нам потрібна лише інформація.

- А що я? — перебільшено здивовано відповіла ­Настя. - Я нічого.

Квартира Пата нагадувала музей старовинних книг, фоліантів, картин, меблів. Як можна жити у подібному місці? Але це місце ідеально пасувало Пату.

Пат розлив чай у старовинні порцелянові чашки і сів на стілець, чекаючи на запитання Дев'ятої.

- Скільки мене не було? — насамперед поцікавилася ­Дев'ята.

- Півтора року, - прикинув Пат. — То в якій, ти ­кажеш, лікарні лікувалася?

— Я не казала, — усміхнулася Дев'ята. — Не думаю, що ця інформація буде тобі корисною.

- У вас дуже смачний чай, - Настя докірливо глянула на Дев'яту. - З бергамотом?

- Так, - Пат перевів погляд на Настю. — А ви з якої галузі медицини?

- Нетрадиційної. Зняття порчі, ясновидіння...

Дев'ята голосно кашлянула, побоюючись, що Настя захопиться і розповість Пату щось таке, що він сам викличе поліцію, або санітарів.

— І що сталося після мого зникнення? Ти досі з Христиною?

Пат хмикнув і сумно відповів:

— Вочевидь, цьому не судилося збутися. Після того, що сталося, Христина зблизилася з Валерою. Вони «підтримували» один одного. Звичайно, спочатку вона дбала про мене, переживала, плакала. Вони разом з Валерою доглядали мене, і його дружину. А потім... Це зблизило їх. Валера залишив дружину. Вона дізналася, через що потрапила до лікарні, і більше бачити не захотіла чоловіка. А Для Христини я був надто нудний. Вона казала, що мені важливіша історія, а їй потрібен хтось, для кого вона буде на першому місці…

Дев'ята відчувала хвилю гніву, яка загрожувала захлеснути ­її: «Знову! Знову мене зрадили! Знову, Христина та Валера! Тепер вони разом!»

Себастьян стиснув руку дівчини, заспокоюючи. Дев'ята ­вдячно посміхнулася, відганяючи від себе червону пелену. «Все це не має значення. Це не моє життя. Ці люди ні в чому не винні».

— Валера та Христина сказали, що ти і той псих, Кабанчик, пропали прямо там, у метро…

- Так. Добрі лікарі вистежили мене та забрали.

- А я просто зациклився, - зітхнув Пат. — Мені треба було дізнатися про обвинувачів. Не вилазив із бібліотек. Розшифрував ту книгу, яку ми знайшли у метро.