Дев’ята. Глава 15

Вночі знову з’явився Ян! Він стояв у кутку кімнати, і Дев'ятій ­здалося, що він засмучений більш ніж раніше.

— Будь обережною з обвинувачами, — попередив Ян. — Ти можеш виявитися для них ласою здобиччю, бо вже неодноразово стикалася з ними. Ще й охоронець у комплекті... Обвинувачі завжди мріяли потрапити у світ охоронців.

— Стривай, у чому вони мене звинувачують? - не зрозуміла Дев'ята.

- Ти ще багато чого не пам'ятаєш. Тебе хотіли покарати ­за злочин, на який тебе підштовхнули охоронці.

— Коли, у якому світі?

— Давно, не тут. Але обвинувачі усе пам'ятають.

— Чому ти весь час щось не домовляєш? — не втрималася ­Дев'ята. - Скажи, що мені робити? Як мені позбутися охоронців?

— Ти сама маєш пройти цей шлях і знайти відповіді. Ти ж не хочеш, щоб я спрямовував тебе, як охоронці? Ти маєш зібрати свої частки, щоб знайти рішення…

Вранці Дев'ята, Себастьян та Настя поїхали до готелю. Дев'ята була мовчазна. «Який злочин я скоїла?» - ця думка не давала їй спокою.

*****

- Де вони можуть бути зараз? — обурювалася Арчхаїл. - Як ви могли знову їх упустити?!

Командир загону не відповів. Та і що йому було відповідати?! Втікачі весь час випереджали їх.

Арчхаїл ходила по кімнаті, розмірковуючи.

— Я так розумію, що вони забрали кинджали. Куди вони могли рушити далі? Вони знають, що ми їх переслідуємо, отже, не затримуватимуться на одному місці.

— Мені здається, що вони не підуть у невідомі світи, — припустив Левон. — Їм потрібні сили, щоб протистояти нам. Швидше за все, Дев'ята десь у знайомому світі з колишніх життів.

— Ти ж казав, що стер їй пам'ять!

- Як бачиш, це не допомогло. Якщо припустити, що вона поступово відновлює свою пам'ять, то де вона може зараз бути?

— Надсилайте загін у світ сто тридцять п'ять, — вирішила Арчхаїл. - Швидко!

*****

Артем почув дзвінок у двері та зітхнув. Катерина повернулася­? За кілька днів ця трійця витріпала йому всі нерви. Що буде, коли Люся повернеться? Як він пояснить їй усе? Дякувати Богові, що Катерина не збирається до нього повертатися. Артем ніколи б не подумав, що їй подобаються такі чоловіки, як Себастьян. Але Катерина змінилася. Артем відчував у ній загрозу, як і в Себастьяні.

- Хто там?

— Відчиніть, поліція!

Артем прочинив двері. Тільки цього йому не вистачало!

До квартири увірвалася група людей у дивній формі. Незважаючи на Артема, вони пробігли по квартирі.

— А в чому, власне, справа? — приголомшено поцікавився Артем.

Вочевидь, головний у цієї групі посміхнувся. Артем зіщулився, йому не подобалися подібні посмішки.

- Де ваша дружина?

В голові Артема промайнув вихор думок. Він так і думав, що Катерина недарма зникла на рік. Дивна історія про втрату пам'яті, лікарі, не лікарі… Невже Катерина щось на кшталт терористки, якими лякають новини?

Командир усміхнувся ще ширше. Він бачив страх на обличчі Артема.

— Я тут ні до чого!

Артем був радий, що не розпитував трійцю. Менше знаєш, міцніше спиш.

- Де вона? — гаркнув командир.

— Поїхала в готель, де працювала раніше, — заїкаючись, відповів ­Артем.

«Поліція» швидко покинула квартиру. Насамкінець командир послав такий звірячий погляд у бік Артема, що той вирішив терміново взяти відпустку і поїхати до батьків Люсі.

…Дев'ята побачила знайомі ворота. Нічого не змінилося, навіть напис на арці -  «Залиш цей світ і поринь у світ мрії ­». Зітхнувши і зібравши волю з кулак, Дев'ята смикнула за шнур дзвона, який заміняв дзвінок у цьому готелі.

— По кому дзвонить? - весело спитала Настя.

Їй явно подобався антураж готелю - цілком у дусі Насті.

До воріт наблизився охоронець і окинув поглядом компанію:

— Вхід тільки по запрошенням. Журналістів, торговців та просто тих, хто цікавиться не пускаємо.

— Ми не належимо до жодних із перелічених, — відповіла Дев'ята. — Ми бажаємо поговорити із власником готелю. Він тут?

Охоронець мовчав. Чи то обмірковував відповідь, чи чекав на продовження.

— Передайте йому, що я подруга Рейвена, і мені треба ­поговорити з ним про обвинувачів.

Охоронець знизав плечима і рушив у бік будки охорони. Дев'ята сподівалася, що він зв’яжеться з власником і нічого не переплутає.

Очікування затяглося. Охоронець не повертався, і Дев’ята вже вирішила знову звернутися до дзвону, коли почула радісний вигук:

— Лапа, чи це ти, радість моїх очей?!

Дев'ята обернулася на голос і розпливлася в посмішці. За воротами стояв Антон, той самий карлик, який піднімав їй настрій і підтримував весь час, поки Дев'ята була в цьому готелі.