Дев’ята. Глава 13

«І де це ми? Наче, все знайоме. Знову. Ще один уламок мого життя?»

- І де ми? - поцікавився Себастьян.

- Ми що, в іншому світі? - з придихом запитала Настя. — Наче все, як у нас.

— Є багато схожих світів, — відповіла Дев'ята. — Вони відрізняються один від одного лише в дрібницях, але буває, що під схожістю ховається така різниця, що навіть важко повірити.

- І хто ти тут? — спитав Себастьян. — Пам'ять ­повертається?

— Катерина…

— Це твій рідний світ?

- Не знаю.

- Я в іншому світі, в іншому світі! - тріумфувала Настя.

- Вибач, що забрали тебе із собою. Я боялася, що охоронці можуть тебе знищать, — покаянно сказала Дев'ята. — Дякую, Себастьян, за те що швидко зорієнтувався.

- Завжди будь ласка. Тільки не впевнений, що це було вірне рішення. Що, якщо тут мешкає двійник Насті?

— Ми намагатимемося з ним не зустрітися. Настя, ми повернемо тебе. Обіцяю.

- Да ти що! - образилася Настя. — Я й мріяти не могла про таке! Подорожі світами! Любі мої, я з вами до кінця! У моєму світі мене ніщо не тримає, окрім роботи, й дівчат... Знову вирішать, що нас викрали.

— Або що ми вирушили у подорож світами, — усміхнулася Дев'ята.

— Тоді будуть заздріти, що ми не взяли їх із собою!

Вони обережно рухалися вулицею, немов по ворожій території. Дев'ята згадувала… Голова розколювалася. Миготіли образи: один чоловік ­обіймав її і ніжно дивився в очі, інший — ніс із собою небезпеку, пристрасть і таємницю. «У мене були стосунки з двома чоловіками? Одночасно?» Пам'ять послужливо підказала, що один з них був її чоловіком.

— Здається, я одружена.

Себастьян свиснув:

— А діти в тебе є?

- Дітей немає.

— Сподіваюся, твій чоловік нормально поставиться до твого повернення ­через… не знаю який час, і прийме твого коханця та подругу з іншого світу.

— Здається, ми розлучилися, чи були у процесі розлучення. І в мене був тут коханець.

Нарешті Дев'ята зрозуміла, куди йти, і рішуче попрямувала за знайомою адресою.

Натиснувши на дзвінок, Дев'ята глибоко зітхнула і прислухалася ­до себе. Двері розчинилися, на порозі стояв її чоловік, Артем! Побачивши Дев'яту, він завмер і прочинив рота.

— Привіт, — промовила Дев'ята.

Вона згадала, що чоловік зраджував їй з подругою, Люсею, ­Дев'ята його не любила, але ставилася, як до друга чи сусіда.

Відтіснивши Артема від дверей, Дев'ята увійшла до квартири. Слідом за нею зайшли Себастьян та Настя.

— А де Люся? — спитала Дев'ята.

- Люся? — здавалося, Артем перебуває в глибокому шоці і не розуміє, про що його запитують.

— Люсю, моя подруга, твоя коханка.

Себастьян свиснув.

— Люся поїхала до батьків, — відповів Артем.

- Це добре.

Дев'ята діловито пройшла повз Артема у бік кухні. Там вона побачила відлуння спогадів: Люся сиділа на столі в сорочці ­Артема і обіймала його. Дев'ята скривилася, згадавши власне відчуття втраченості та зради. Відставивши убік чужі почуття, вона поцікавилася у чоловіка:

- Як давно мене не було?

- Рік. Ти пропала рік тому. Усі думали, що ти психанула, кинула все і поїхала туди, де тебе не знайдуть. Де ти була, до речі, і чому повернулася?

— Де була, там і була. Тобто, мене навіть у розшук не подали?! Гарний чоловік, нічого не скажеш! Звісно, тобі не до того було. Зрадів, мабуть. З плечей геть…

— Ну, твій начальник спочатку намагався тебе шукати…

- Як звуть мого начальника? - перервала Дев'ята.

- Роман. Роман Олександрович. Ти не пам'ятаєш?

— Роман, — сказала Дев'ята. - Рейвен. Ворон… Може, це про цього ворона натякав Ян?

У пам'яті знову промайнули спогади. Цікава робота, дивний начальник, сильні емоції.

- А хто ці люди? — схаменувся Артем. - Де ти була? І що це все означає?

- Я потрапила в аварію. Втратила пам'ять. Була у лікарні. Наразі спогади почали повертатися, і мене випустили.

Дев'ята посміхнулася і вказала на Себастьяна та Настю.

- А це мої лікарі, Себастьян та Анастасія. Вони за мною наглядають, щоб не трапився рецидив.

Настя зробила кніксен, Себастьян реверанс. На лікарів вони не були схожі, вони нагадували сусідів Дев'ятої по палаті.

— А що в тебе трапилося за той час, доки мене не було?

- Мене підвищили. Тепер я декан.

- Вітаю. Люся завжди хотіла вийти заміж за декана.

— Не чіпай Люсю, — роздратовано гаркнув Артем. — Вона підтримувала мене…

- Так, так. Я пам'ятаю. Бачила цю підтримку.