Блазень. Глава 4

Себастьян прислуховувався до бурхливої ​​мови дівчини. Голос здавався знайомим. Цікаво було подивитись на неї. Настя затягла Дев'яту в квартиру і хотіла зачинити двері, але Себастьян притримав їх і увійшов слідом. Очі дівчини розширились і вона перехрестилася.

- Ти?! Демон згинь, не переслідуй мою подругу!

— Вочевидь, у цьому світі в мене погана слава, — посміхнувся Себастьян. — Перепрошую, люба пані, але я не демон і теж хочу кави.

Він бачив докор у погляді, настороженість та бажання захистити Дев'яту. «Ця дівчина бачить у мені загрозу, але не для себе. Що я накоїв?»

Настя провела їх у кухню. Метушилася, гублячи то одне, то інше і при цьому поглядала в бік Дев'ятої і Себастьяна, ніби боялася, що вони зникнуть. Нарешті, накривши на стіл і сівши навпроти, Настя оглянула гостей поглядом інквізитора. Дев'ята мовчала, повільно сьорбаючи каву. Себастьян розумів, що дівчина не знає з чого почати, про що питати, добирає слова. А може вона вже все згадала?

Дев'ята відкусила шматочок тістечка і частина крему залишилася на її губах. Звичним жестом Себастьян провів пальцем її губами і злизнув з нього крем.

— Отже, тебе звуть Аліса, — прошепотів Себастьян. — Якесь казкове ­ім'я. Так і бачиться дівчинка у білій сукні з кроликом на руках.

Дев'ята пирхнула і метнула в бік чоловіка гнівний погляд. Він посміхнувся. Раптовий стукіт чашки про блюдце нагадав про господиню. Її очі буквально вилізли з орбіт.

- Ви разом? – прошепотіла Настя.

Дев'ята глянула на Себастьяна, наче й сама не знала відповіді на це запитання.

- Разом, - після деякої паузи відповіла вона.

Себастьян був зачеплений. «Що, як Дев'ята згадає щось таке, що зруйнує наш зв'язок, відвернеться від мене? Що я робитиму у цьому чужому світі?» Себастьян навіть зіщулився від раптового почуття розпачу. Дев'ята, ніби відчувши його стан обернулася і заспокійливо посміхнулася.

— Ну так, це цілком логічно, - нервово захихи­кала Настя. — Адже ви прийшли разом. Ну, а раз разом, то разом, а не те щоб - не разом... А інакше воно, як же! А?! Вибачте. Я ще не зовсім прийшла до тями. Все ніяк не можу повірити…

— Та що сталося?! — не витримавши, гаркнув Себастьян.

Йому були потрібні відповіді. І чекати на те, що Настя прийде до тями, а Дев'ята на щось наважиться - у нього не було часу. Подіяло. Настя заплескала очима і заговорила складно:

— Кілька місяців минуло, як ви зникли. Ми вже й поховати вас встигли. Точніше, Алісу, бо тебе ми майже не знали. А ти, найімовірніше, її викрав! От!

Настя звинувачуючи тицьнула в нього пальцем. Себастьян здивовано ­підняв брови:

- Викрав? Навіщо? Я що, злочинець? Чи батьки Аліси не дали своєї згоди на наш шлюб, і тому я її викрав?

— Ви побралися? - заголосила Настя.

— Ні!, — обірвала її Дев'ята. – Тобто, я такого не пам’ятаю.

Було незрозуміло, засмутилася Настя, чи навпаки, але ­заспокоївшись, вона зробила ковток кави.

— Ніхто, взагалі, не знає, хто ти, — звернулася вона до Себастьяна . — Після того, як зникла Аліса, всі забили на сполох. Виявилося, що я остання, хто мав з нею розмову. Телефоном Аліса розповіла, що йде з тобою на зустріч. Я розповіла поліції все, що знала, але вони не знайшли про тебе жодної інформації. Мені здається, що вони вирішили, ніби я тебе вигадала. Дякувати Богу, дівчата теж про тебе знали, і підтримали мене.

Десь у глибині душі, Себастьян чекав на щось подібне. Цей світ здавався йому якимсь… не його, ніби він був тут гостем. «Цікаво, що відчуває Дев'ята. Це її рідний світ? Судячи з усього – так».

— Ну й костюми на вас, — зауважила Настя. - Хоча, - вона кинула погляд на Себастьяна, - ти у своєму репертуарі. А ось ти, Алісо, виглядаєш... незвичайно.

Дев'ята зітхнула і наважилася.

- Ми були в іншому світі.

— Мені терміново потрібно щось міцніше за каву, — впалим ­голосом повідомила Настя. — Інакше я збожеволію.

Вона підскочила, та побігла до іншої кімнати. Але на порозі різко зупинилася, та подивилася на гостей.

— Сподіваюся, ви не проти, якщо я покличу дівчат?

Себастьян гадки не мав про кого йде мова, а Дев'ята махнула ­рукою:

— Клич. Думаю, потрясіння вони перенесуть, а допомога нам знадобиться.

Себастьян глянув на Дев'яту. Він відчував, що їй ніяково, і дівчина намагається відсторонитися.

— Сподіваюся, ти не згадала нічого такого, щоб тікати від мене стрімголов, душенько?

Дев'ята швидко зиркнула на чоловіка і зітхнула:

— Не думаю, що у цьому світі ми були друзями. Настя навіть вирішила, що це ти винен у моєму зникненні. Вона настроєна вороже.

— Не знаю, що я накоїв, але впевнений, все не так страшно. Інакше Настя дзвонила б не подругам, а в поліцію. До того ж, я не хочу бути просто твоїм другом.

Себастьян пересадив Дев'яту до себе навколішки, підняв її обличчя, поцілував. Спочатку дівчина була байдужа, потім тихо зітхнула, обвила його шию руками і притулилася міцніше. Енергія закружляла, виплескуючи назовні і оточуючи їх аурою єднання.