Дев’ята. Глава 3

Дев'ятій здавалося, що після того, як вона опинилася у Верхньому ­світі, життя завмерло. Вона чекала, що ось воно – зараз мене накриє хвилею спогадів, але після дивного сну в першу ніч спогади більше не приходили. Вони з Себастьяном завзято тренувалися, їли, спали, розмовляли про дрібниці, слухали музику. Здавалося, що це затишшя перед бурею, таке життя не може тривати вічно. Щось мало статися!

Дев'ята прокинулася посеред ночі, ніби її щось штовхнуло. Себастьян спокійно дихав поруч, ніякі сторонні звуки не порушували ніч. Дівчина окинула поглядом кімнату і завмерла... У кутку стояв чоловік. Густа тінь не давала його розглянути, але цей сумний голос був знайомий Дев’ятій.

- Розумниця. Ти знайшла замок. Але у вас замало часу. Спробуй скоріше розібратися, як відкрити портал...

Дев'ята моргнула від подиву, а коли розплющила очі, виявилося, що жодної людської тіні в кутку немає. «Що це було? Сон, чи таки не сон? А якщо не сон, то хто той чоловік? І чому він здається мені знайомим? Про який замок він говорив? Який ще портал?»

Дев’ята перевела погляд на Себастьяна. Чоловік розкинувся на ліжку, і дівчина добре бачила татуювання, які обвивали його тіло. Ця в'язь привернула увагу Дев'ятої. Вона обережно провела рукою по плечу Себастьяна, стежачи за спалахами.

• Душенько, я ж не залізній, — сонно промовив Себастьян, не розплющуючи очей.

Дев'ята зніяковіло пирхнула. З одного боку, вона не могла звикнути до того, що поділяє життя з цим чоловіком. У глибині душі один захоплений голосок тріумфував: «Він мій! Цей чудовий екземпляр потрапив у мої тенета! Я його не відпущу!», але інший застерігав: «Все це ненадовго, не звикай, не закохайся, будь насторожі»… З іншого боку, Дев'ята була впевнена, що Себастьяну подобається гра, яка у них склалася. Щоразу, як вона бентежилася­, він дражнив її, спокушав.

- Не рухайся, - попросила Дев'ята.

Себастьян зітхнув, але послухався.

Дев'ята водила пальцем по татуювання. Здавалося, що розгадка так близько.

— Мені сказали, що я знайшла замок і маю скоріше ­розібратися, як відкрити портал, бо в нас мало часу. Єдине, що я знайшла у цьому світі, це ти. Виходить, ти і є замок. Але я не знаю, що таке портал, як його відкрити і, якщо є замок, то де ключ?

— Хто все це тобі сказав, душенько?

— Не знаю, — зітхнула Дев'ята. — Але він би не порадив ­поганого.

— Всім залишатись у будинках! Всім залишатись у будинках! – раптово заголосив ВОРМ.

— Здається, що спокійному життю прийшов кінець, — підскочив Себастьян.

— Таке було раніше? Що це означає?

- Ні. Таке я чую вперше.

Дев'ята слідом за Себастьяном схопилася з ліжка, і прийнялася швидко одягатися. Потім стрімголов скотилася сходами, вбігла у вітальню, витягла з письмового столу валізку з підсилювачем м'язів і «гнат». Себастьян наздогнав її і, визирнувши у вікно, присвиснув. Дев'ята підскочила до нього. По вулиці йшли люди в дивних світло відбиваючих костюмах. Вони звірялися з якимись приладами і впевнено прямували до будинку Себастьяна.

Дев'ята не помітила, як стиснула шприци з підсилювачами та вколола палець. Себастьян обернувся до неї і взяв за руку:

— Обережніше. Бракувало нам ще зараження крові.

Крапелька крові зірвалася і впала на татуювання Себастьяна. В'язь спалахнула сріблом і поглинула кров. Думки Дев'ятої помчали галопом. Вона обмінялася поглядами з Себастьяном. А що як?..

Дев'ята підскочила до столу, взяла ніж і зробила розріз на долоні. Кров потекла повільним струмком. Себастьян підійшов ближче. Дівчина провела рукою по його татуюванню, і воно запалало, вбираючи в себе кров. Дев'ята відчула вже знайому енергію, яка завжди огортала їх із Себастьяном­. Але тепер ця енергія виривалась із них назовні. Повітря в кімнаті наелектризувалося. Волосся Дев'ятої стало дибки і потріскувало. Повітря навколо смикнулося брижами. Портал!

Дев'ята почула тріск зламуваних вхідних дверей - часу було обмаль. Вона рішуче взяла Себастьяна за руку.

- І куди він веде? — спитав Себастьян.

- Не знаю. Але сподіваюся, що в краще місце.

Переглянувшись, вони зробили крок…

*****

Люди, які увірвалися до будинку, відчули потужну енергію. Увійшовши до вітальні, вони лише встигли побачити слабкий спалах.

— Оглянути тут усе, — розпорядився командир, не дуже сподіваючись на успіх.

— У будинку нікого немає, — гукнули згори. — Але ліжко ще тепле. Вони були тут лише кілька хвилин тому.

Командир тяжко зітхнув: «Що відбувається?! Те, що я ­бачив - неможливо! Такого ніколи не було! Неможливо втекти зі Світу втрачених душ, неможливо переміститися порталом, не маючи ключа. А якщо вони мали ключ? Звідки? Як це могли проґавити? І кого за це покарають?»..

*****

Дев'ята оглядала кімнату. Внутрішній голос панікував, і наказував тікати з цього місця, але Дев'ята трималася. Вона все ще не могла повірити в те, що сталося­. Портал закрився одразу, як тільки Дев'ята та Себастьян пройшли через нього. Дівчина підійшла до того місця, де ще кілька секунд тому було «дзеркало», і помацала стіну. Себастьян роздивлявся щось у кутку кімнати. Дев'ята підійшла ближче. Там валявся перекинутий стілець, якісь уривки мотузок.