Глава 9

Дев'ята прокинулася, тяжко дихаючи. Промені сонця пробивалися ­крізь штори. У голові промайнуло: «Я в ліжку з Себастьяном, я у Верхньому світі!»

Все тіло Дев'ятої оніміло, лежати більше не було сил! Себастьян закинув на неї ногу і міцно притискав до себе, жарко дихаючи у шию.

— Колібрі, — невиразно прошепотів Себастьян уві сні.

Дев'ята спохмурніла. Це ім'я їй нічого не говорило, отже, це не її ім'я. У такому разі, хто ж сниться Себастьяну? Дев'ята поворухнулася, намагаючись звільнитися.

— Доброго ранку, душенько, — прошепотів Себастьян, притискаючи дівчину ще міцніше. — Ти хочеш, щоб я забув про свою обіцянку? У тебе це чудово виходить.

Дев’ята завмерла: «Нічого не розумію, і розуміти не бажаю!». Себастьян притулився до неї стегнами…, авжеж він був збуджений!

— Тобі не здається, що настав час снідати?

— Навіть не знаю… Сніданок буває такім різним, — відповів Себастьян.

- Хто така Колібрі?

Себастьян різко напружився і відпустив Дев’яту. Вона схопилася з ліжка і насупилася.

— Ти кликав її уві сні. Сподіваюсь, що ти нічого не забув мені розказати.

Ще вчора, при огляді будинку, Дев'ята помітила багато речей, які вибивалися із загальної обстановки: квіти у вазах, якісь дрібниці декору, які одразу видають присутність жінки у будинку.

— Раніше я не вважав, що це тебе стосується, — завагався Себастьян.

- А зараз?

— У мене є сусідка… Її звуть Колібрі, та…

Себастьян подивився на всі боки, навіщось підібрав з підлоги браслети Дев'ятої, ніби хотів зайняти чимось свою увагу і не дивитись на дівчину.

— Вона вагітна…, від мене…

Дев'ята застигла на місці, наче громом уражена. Себастьян завмер, дивлячись на неї ніби кролик на удава. «Боїться і правильно робить. Навіть без зброї – так ось навіщо він забрав браслети - я зможу його вбити».

Раптом дівчина голосно засміялася:

- Чоловіки! Які ж ви однакові! Притягнув мене до свого дому, спав зі мною в одному ліжку, обіймав мене, цілував, і жодного разу не згадав про вагітну кохану!

— Я пішов у Нижній світ, бо моє життя різко змінилося. Я стояв на краю. Не знав, що робити. Я втратив себе. Але коли зустрівся з тобою, то все змінилося.

- Та що ти кажешь! Що змінилося? Я так розумію, ця дівчина, Колібрі, повідомила тобі про дитину, а ти вирішив ­утекти. І що тепер? Скажеш їй, що зустрів стару знайому? Що дитина – це ще не привід, щоб бути разом?..

- Я нічого не вирішив. Я справді забув про всі проблеми, коли зустрів тебе. Ти мені потрібна.

— Цікаво, у якості кого?! — Дев'ята була в люті. — Може, хочеш, щоб я стала служницею в цьому домі? Адже ти не любиш віртуальних помічників. Чи зігрівала твою постіль холодними ночами?

Витримка підвела. Під руку Дев’ятій попалася ваза з треклятими ­квітами, яку вона жбурнула в Себастьяна. На жаль, він встиг вивернутися. Наступної миті чоловік схопився з ліжка, налетів на Дев’яту та притиснув її до стіни.

— Щось я вже втомився від твого характеру. Ця вазочка мені дуже подобалася.

- Не сумніваюся. Адже ти колекціонер! Яке місце я займаю у колекції?

— Я б із задоволенням поговорив з тобою, але краще це робити в порожній кімнаті з м'якими стінами. Мені треба багато про що подумати, а твої вибухи люті цьому не сприяють. Тебе можна відпустити, чи ти знову кинешся на мене?

Дев'ята вимушено кивнула. Їй було некомфортно поруч з оголеним Себастьяном. В голові дівчини почали спалахувати якісь непристойні ­картини нібито з минулого. З іншого боку, ці сцени здавалися нереальним, тому що Дев’ята нічого не відчувала, мов фільм дивилася. Але, може ці почуття просто забулися? «Запитати, чи ні? Може Себастьян пам’ятає, наскільки вони були близькі? Може, через це він так переймається, що знайшов собі дівчину, наче зрадив мене?»

- Ти нічого не згадав? - обережно поцікавилася Дев’ята. - Про нас?

Себастьян підняв брову.

— Душенько, ти мене сьогодні ставиш у глухий кут. Судячи зі збентеження на твоєму обличчі, я можу припустити, що це ти згадала щось цікаве. Невже ми займалися коханням­?! І скільки мені довелося до тебе залицятися, скільки ти мені завдала травм?

Дев'ята пирхнула, схопила з крісла свою сукню і попрямувала до дверей.

— Якби між нами щось було, я згадав би, обіцяю, хоча б відчуття, — кинув Себастьян. — Таку гарячу дівчину...

Дев’ята голосно грюкнула дверима, не дослухавши чоловіка. Її захист не витримував. Поряд із Себастьяном Дев'ята змінювалася, її спокій і врівноваженість котилися до біса на роги. Вона ніколи не жила під одним дахом із чоловіком, любила самотність, коли можна було подумати, зосередитись. Поруч із Себастьяном було тривожно, Дев’ята відчувала себе, як оголений дріт. Але змінювався і Себастьян. Він уже не здавався таким втраченим і безпорадним­, як раніше. Цей чоловік міг порушити її спокій, він її хвилював.

- Відвідувач! - оголосив ВОРМ.

- Хто? — спитав Себастьян.