Глава 7

Дорогою до клубу Дев'ята була зібрана і насторожено поглядала на всі боки, чекаючи нападу. Але вони з Себастьяном спокійно дісталися закладу Моріса, помітивши лише зацікавлені погляди.

- Це щось новеньке! - вигукнула Дев'ята.

На вході стояли охоронці: двоє бугаїв загрозливої зовнішності, з рогами на лобі. Дев'ята миттю перетворилася - скам'яніле обличчя, котяча хода. При погляді на неї з'являлося лише одне почуття - небезпека. Дев’ята взяла Себастьяна під лікоть та підійшла до охорони. Охоронці лише подивилися на їхню пару і, нічого не кажучи, ­пропустили всередину.

Зал був набитий битком. Навіть під час виступу Себастьяна тут, здавалося, було менше людей.

- Справи Моріса йдуть непогано.

- Я вважав, що у Нижньому світі тільки ти надаєш охорону, - поцікавився Себастьян.

- Я надаю особливу охорону для особливих випадків, - пояснила Дев'ята. - Порівняй потужну зброю, побачивши яку всі відчувають загрозу, та голку, яка непомітно може ранити в саме серце. Мої дівчата такі голки. А для простої охорони закладів потрібні такі бугаї, які одним своїм виглядом змушують тремтіти.

- Мої особливі гості!

Себастьян обернувся на гучний вигук, який перекрив звук музики. До них поспішав Моріс.

- Після твого виступу, брате, я не маю відбою від відвідувачів, навіть охорону довелося найняти, - радісно торохтів Моріс. - Звісно, у цьому є і твоя заслуга.

Моріс схилився перед Дев'ятою.

- Ти підтвердила справжність Срібного. Нижній світ схожий на збуджений вулик.

- Сподіваюся, що нас ніхто не збирається вжалити? - начебто безневинно поцікавилася Дев'ята.

- Не уявляю собі, хто наважиться напасти на шершня, - посміхнувшись­, відповів Моріс. - Ви зайшли просто так, чи…?

-Зайшли відпочити, насолодитися приємною музикою та випивкою. Коротше кажучи, на людей подивитися і себе показати. І відвідувачів більше стане...

- Куди вже більше! - закотив очі Моріс, виділив їм вільний столик і втік у справах.

Дев'ята посіла місце, що забезпечувало повний огляд залу та вхідних дверей. Спочатку Себастьян не міг зрозуміти навіщо, але згодом зрозумів, що Дев’ята вже не може інакше. Вона звикла до  передбачливості.

- Як можна жити у постійній напрузі? - спитав Себастьян. - Весь час чекати нападу!

- Мені здається, що я вже давно так живу. Я весь час чекаю ­на неприємності. У цьому світі не можна розслаблюватись. Сьогодні тобі здається, що все гаразд, ти ситий, ти в безпеці, але хто знає, що з тобою буде завтра?

- То ми весь вечір сидітимемо за столиком і будемо чекати на напад?

- А чого хочеш ти?

- Думаю, нічого поганого не станеться, якщо ми трохи розслабимося, душенько. Довірись мені хоч трохи.

Себастьян вивів Дев'яту та закружляв її під незнайому ритмічну музику. Дівчина засміялася. Вона підлаштувалася під Себастьяна, дозволила йому вести, повторюючи кожен рух.

- Здається, ми вже танцювали. — прошепотів Себастьян на вухо Дев'ятій.

- Цікаво, за яких обставин? Де і коли?

- А мені цікаво, що ми ще робили разом?

Дев'ята глянула на нього з-під вій. Себастьяну ­здалося, що вона налякана і водночас заінтригована. Себастьян схилився до неї. Дев'ята чекала. Раптом Себастьян почув, що довкола все затихло. Усі люди дивилися на них. Хтось був шокований, хтось посміхався…

- Ми порушуємо всі правила, - прошепотіла Дев'ята, зариваючись ­Себастьяну в сорочку. - Моріс мав рацію, ми розтривожили цей вулик.

Себастьян звів очі і побачив на верхній площадці самого Моріса. У його погляді було щось насторожуюче. Моріс дивився оцінювально, ніби фіксував те, що відбувалося, і ще… у його погляді була огида. Як тільки Моріс помітив погляд Себастьяна, на обличчя повернувся добродушний вираз, він підморгнув і почав спускатися.

- Може, заспіваєш? - запропонував Моріс. - Світом почали ходити легенди про вокальні здібності Срібного. Кажуть, що ти співаєш краще сирен. Чи не хочеш повторити?

Себастьян глянув на Дев'яту:

- Хочеш спробувати зробити це разом?

На секунду Дев'ята задумалася, а потім кивнула…

День вщух, як яскравий карнавал,

Ніч прийшла тривожно та знайомо.

Пам'яті зіяючий провал

Не дає прокласти шлях додому.

Де, скажіть, де, у яких світах

Наді мною чаклують люти боги,

Повертаючи старий дитячий страх:

Пам'ятати дім – та не знайти дороги?

Себастьян слухав спів Дев'ятої і згадував кожну строчку. Колись він знав цю пісню. Дев'ята торкнулася його руки і зазирнула в очі. Себастьян відчув, як усередині починає пульсувати загадкова енергія. Слова перетекли до нього від Дев’ятої, змусивши продовжити:

Забуті всі світи, в яких я побував,