Глава 6

Для прогулянки Дев'ята знову стала Обілою.

- То ти використовуєш датчики ілюзії…, - поцікавився Себастьян.

- Так. Дещо просочується до нас із Верхнього світу. Звичайно­, не все можна застосувати, але є доволі корисні речі. З датчиками ілюзії я можу стати будь-ким. У моїй професії - це дуже корисно.

- І чи багато у Нижньому світі таких датчиків? Чи можна вірити всьому, що бачиш?

- Наскільки я знаю, таких датчиків тут лише два, - усміхнулася ­Дев'ята. - Один у мене, ще один у хлопця, який мені його продав.

Себастьян здивувався: «Невже ніхто не хоче змінити зовнішність?»

- Моріс сказав, що ілюзії у вас теж є, але дорого коштують.

- Він збрехав. Можливо, хотів, щоб ти не розслаблявся. Уяви, яке задоволення він би отримав, спостерігаючи, як Срібний бродить вулицями, не знаючи де реальність, а де ілюзії­. Торкнись мене, - запропонувала Дев'ята.

Себастьян обережно торкнувся простягнутої руки. Він відчував кожну складочку темної шкіри. «Як таке можливо?! Звісно, у Верхньому світі використовують датчики ілюзій, щоб створити інтер'єр відчутним, дівчат, чи юнаків для втіх… Але датчики підключаються до вормів і лише налаштовуються на господаря, який керує матеріалізацією ілюзії. У Нижньому світі немає вормів… Чи не так?»

- Ми не можемо використовувати датчики, бо не маємо вормів, - Дев'ята підтвердила правоту Себастьяна. - Але якимось чином у мене він працює. Треба лише добре зосередитися, повністю відтворити образ і - вуаля!

«Як багато запитань без відповідей!» Себастьяну здавалося, що він втрачає свідомість. Але допитливий розум вбирав у себе нову інформацію, ніби губка.

- А що стосовно їжі? Звідки ви берете продукти? Хто готує?

- З приводу продуктів - усе складно. Щось вирощується, але врожай невеликий. Людей багато, повноцінно можуть харчуватися лише ті, хто має велику кількість корисних речей для обміну. Люди тут живуть дуже різні, з різними здібностями. Є технарі, які вигадують щось самі, чи відтворюють вкрадене з Верхнього світу. Є харчовики, які вирощують та готують продукти, є й ті, хто взагалі нічого не вміє. Ці люди або стають бійцями, або йдуть працювати до служби втіх. Є синтетики - це особлива каста, вони виготовляють наркотики, спиртне — все для того, щоб хоч трохи забути про реальність. Про всіх я не зможу тобі розповісти. Потрібно прожити тут якийсь час, щоб у всьому розібратися.

Все це Дев'ята розповідала, показуючи Себастьяну Нижній світ. Вчора ввечері в цьому світі вирувало життя, сьогодні - нічого не змінилося. Їх із Дев'ятою намагалися обминати - наркотики ­не пропонували, продавці втіх опускали очі. Так, Дев'ята справді мала тут особливу репутацію.

Раптом до них підійшов чоловік і шепнув щось Дев'ятій на вухо, косячись на Себастьяна.

- Зі мною хоче зустрітися технар, Стефанос, - пояснила Дев'ята Себастьяну і попрямувала до одного з будинків.

Усередині все було забито металевими деталями, ­приборами, проводами. Деякі являли собою звичайний мотлох, деякі ж блимали датчиками і стримано гули. Себастьян розглядав усі ці купи, не розуміючи, як можна жити на такому «сміттєзвалищі». Дев'ята впевнено лавірувала серед нагромаджень металу, Себастьян намагався не відставати.

- Привіт, Стефаносе.

З-за стелажу вийшов чоловік. Себастьян здивовано роздивлявся ­мешканця цього житла - волосся скуйовджене, на носі окуляри з рухомими лінзами, у вусі мерехтливий датчик, на руках маніпулятори, замість однієї ноги - металевий протез.

- Мій улюблений клієнт! Може, обійдемося без ілюзій?

Тут Стефанос помітив Себастьяна.

- Все гаразд, — заспокоїла Дев'ята. — Він знає, як я виглядаю.

Дівчина відключила ілюзію і обійняла Стефаноса. Себастьян зрозумів, що вони добрі друзі, якщо таке тут можливо.

- Що роздивляєшся Срібний? Моя нога сподобалась? Ніколи не бачив інваліда? - звернувся Стефанос до застиглого Себастьяна.

- У нас можна вилікувати все.

- Навіть створити нову ногу чи відібрати її в когось? - посміхнувся Стефанос.

- Заспокойся, Стефаносе, — заступилася Дев'ята. - Він новенький - нічого не знає про наше життя. Навчиться ще.

- Навчиться?! Він зібрався залишитися? Тоді це найбільше диво після тебе, звичайно, яке я бачив останнім часом.

- Я ще нічого не вирішив, - Себастьяну набридла ця поблажлива ­іронія. - Мене звуть Себастьян.

- Навіщо ти мене покликав? - спитала Дев'ята. - Досить дуріти. Ти був обізнаний, що срібний гостює у мене, отже, тобі знадобилося щось від нього.

- Поінформований не лише я - весь наш світ схвильований. Якщо після виступу в клубі Моріса хтось ще сумнівався у його істинності­, то після того, як ти забрала Срібного під своє крильце, всі зрозуміли — це не розіграш.

Стефанос уважно подивився на Себастьяна, і тихо спитав у Дев'ятої:

- То він справжній?

Себастьян підійшов до Стефаноса, розстебнув рукавичку і показав татуювання.

- Маю попередити, - погрозливо промовила Дев'ята. — Він мій, і нехай ніхто й не думає зазіхнути на нього.