Глава 2

Місто з’явилося не одразу.
Спочатку між деревами просто змінилося повітря — стало легшим, але холоднішим, ніби ліс раптом перестав дихати.
А потім Зоя побачила вогні.
Невеликі будинки стояли щільно, без хаосу, ніби їх хтось розташував за невидимим планом. Камінь і дерево перепліталися в стінах, але виглядало це не старим і не сучасним — просто… іншим.
— Це Примежжя, — сказала Міарда.
Зоя зупинилася на межі дороги.
— Тут усі живуть біля цього лісу?
Міарда не відповіла одразу.
— Не всі. Але всі тут знають, що він існує.
Ці слова прозвучали так, ніби продовження не потребували.
Вони пішли далі.
Люди, яких вони зустрічали, не затримували погляду на Зої. Лише коротко оцінювали — і відводили очі. Наче вона була чимось, про що краще не думати довго.
— Вона з Лісу, — тихо сказав хтось позаду.
Зоя обернулася, але голос уже зник у натовпі.
Вона відчула, як у грудях стискається тривога.
— Що значить “з Лісу”? — запитала вона.
— Це не те, про що говорять на вулицях, — відповіла Міарда.
Вони зупинилися біля невеликого будинку, трохи осторонь від основної дороги.
— Ти побудеш тут. Поки.
— Поки що?
Міарда подивилася на неї уважно.
— Поки я не зрозумію, як ти сюди потрапила.

Зоя хотіла запитати більше, але відчула, що відповіді не буде.
Двері за нею зачинилися тихо.
У кімнаті було просто.
Стіл. Ліжко. Вікно.
Але щось у повітрі змушувало тримати спину рівно, ніби навіть тут її могли спостерігати.
Зоя підійшла до вікна.
Звідси було видно край міста і темну лінію лісу.
І тоді їй здалося, що між деревами щось є.
Не рух.
Не людина.
Лише відчуття присутності.
Вона відступила.

— Це просто втома, — прошепотіла вона сама собі.
Але пальці все ще були холодні.
Тим часом у іншій частині Примежжя Міарда стояла біля кам’яної будівлі без вивіски.
— Вона з’явилася не так, як інші, — сказала вона.
Чоловік у темному одязі не підвів очей.
— Ліс відкрився?
— Так.
Пауза.
— І силует?
Міарда стиснула пальці.
— Був.

Тиша стала густішою.
— Тоді це не випадковість, — сказав чоловік.
Зоя тієї ночі не заснула одразу.
Кожного разу, коли вона заплющувала очі, їй здавалося, що за вікном хтось стоїть.
І чекає.