Глава 2

- Тобто Дмитро – просто зник? За якусь крихту хвилини?

- Саме так. – Слідчій вже відверто набридло переповідати одне й те ж. Її й саму невимовно дратувала напрочуд дивна ситуація, в якій вона опинилася, але що сталося – те сталося. Дмитро дійсно загадковим чином зник і пояснити це вона ніяк не могла. Його телефон був увімкненим, останній вихідний – то розмова з колишньою, а вхідний – дзвінок самої Соломії. Жодних слідів чоловіка не виявили, камер в маєтку не було, ніхто з колег його не бачив, тож і вхопитися нема за що. Ксенія теж тільки розводила руками та знизувала плечима, хоча таке враження, що вона чогось не домовляла, не подобалась слідчій її надто спокійна реакція. Але господиня весь час знаходилася разом з експертами в будинку, висувати підозри поки точно зарано.

- Солю, і як я маю доповідати про це керівництву? Мало того, що ви..., ну, тепер ти займаєшся викраденням відьомської книги, так ще й напарник, наче крізь землю провалися! Як мені накажеш пояснювати? – сірі очі пана Олега палали. Він був керівником їхньої слідчої групи, а ще доброю й мудрою людиною. До Соломії взагалі ставився, як до молодшої сестри, а от Дмитро часто отримував від нього на горіхи за свою лінь.

- Не знаю. Я нічого наразі не можу вам сказати! Дайте трохи часу. Цьому всьому просто має бути якесь пояснення!

- Звичайно має. І я чекатиму на нього. – Пан Олег поклав теку на стос їй подібних. – Що з братами нашої дивної пані?

- Повірте, вони ще дивніші. Один кричить, що книга, як і всі легенди їхньої родини, то маячня. А інший впевнений, що сестра покликала на поміч потаємні сили й це вони кудись поділи ту книгу.

Пан Олег претензійно дивився на неї та навіть не кліпав.

Соломія здійняла руки:

- Зрозуміла, вже іду до експертів. В тому маєтку знайшли чимало різних відбитків. Поглянемо, що вдалося з'ясувати.

- Гаразд. Але про все доповідай мені. І бажано без оцих всіх магічних витребеньок.

- Та які там магічні витребеньки! – Соломія махнула головою, забрала свою теку та одразу й попрямувала до лабораторії.

- Пане Фомичу! – слідча постукала у двері, що і так були прочиненими. – Можна?

Сивоволосий чоловік років шістдесяти з виразними зеленими очима доброзичливо усміхнувся, колихаючи пробірку з якоюсь синьою рідиною.

- Звичайно, Солю, заходь. Щось ти втомлено виглядаєш, за Дмитра так хвилюєшся?

Соломія майже впала на стілець, що стояв напроти нього.

- Якщо відверто, страшенно хвилююсь. Це його дивне зникнення не йде з голови, а в мене жодних версій.

- Ну, то може я трохи розраджу. – Фомич дістав з шухляди столу свій висновок. – В маєтку, як ти вже знаєш, відбитків була купа, ніби гостей там щодня приймали. Вони часто повторюються, але є один, який ми виявили тільки в одному місці. Вгадай, якому саме?

У Соломії аж очі збільшилися:

- На дверях з іншого входу?

- Саме так. До того ж за ручку взялися досить дивним чином, ніби ця людина навмисно хотіла, щоб її знайшли.

- І хто вона?

Пан Фомич розгорнув теку в потрібному місці:

- Така собі Інна Рєпіна. Але в нашому місті вона не мешкає.

Соломія взяла аркуш з видрукованою світлиною цієї жінки. Віддалено вона когось їй нагадувала, проте, слідча поки не могла збагнути, кого саме.

- Здається, час навідатися до пані Ксенії.

Соля шляхом телефонувала господині маєтку, однак, та не брала слухавки, хоча приводів для розмов було багато. Через несподіване зникнення Дмитра Соломія минулого разу не встигла розпитати про тих, хто доглядає за садочком і ставком, тож збиралася зробити це зараз.

Ксенія так і не відповіла, слідча залишила автівку коло високого паркану, крізь який було видно маєток. Вже вечоріло, світло ніде не горіло, тож виглядало все якось… містично.

- Тьху! Забили мені баки! – Соломія здригнулася, вона вирішила уважніше роздивитися, що знаходиться навкруги цієї місцини. Сусідів поряд не було, тільки невеличкий парк, тож ним вона й попрямувала. Коли дерева стали траплятися рідше, жінка побачила, що звідси видніється і ставок, коло якого зник Дмитро. Її ніби кригою огорнуло, де ж він подівся?

Несподіваний тріск гілки змусив Солю швидко озирнутися та ледь не вихопити зброю.

- Гей-гей, спокійно! – неподалік, здійнявши руки, стояв незнайомець. – Я лише хотів перевірити, хто тут вештається.

- Вештається? А ви хто, охоронник?

Чоловік опустив руки та видихнув:

- Можна й так сказати.

Соломія мазнула по ньому чіпким поглядом, на охоронника він їй не скидався, навіть зовнішньо: худорлявий, з русявим, ідеально вкладеним волоссям, видатними високими вилицями та глибокими очима. На ньому був виключно чорний одяг, особливу увагу привертало пальто до самих п’ят. На шиї на довгому ланцюжку виблискувала підвіска у вигляді золотого сплетіння, наче якийсь символ. Хіба охоронники так вдягаються на роботу? Цей, ніби на свято зібрався.

- І що ви охороняєте?

Незнайомець загадково усміхнувся: