Він вкотре, вкотре чув її голос. Тихий і чистий, ніби дзюрчання струмка, таємничий і хрипкий, немов шурхотіння сторінок книги. За роки, які він вже давно припинив рахувати, добре вивчив значення кожного звуку в тих мудрих словах. Але цього разу... вона здивувала його.
- Кров. Мені потрібна кров, що тече у її жилах. Здобудь мені кров.
- Але навіщо? Вона ж – чужа?
- Однак ближче, ніж ти думаєш.
Якби він так добре її не знав, то не зрозумів би, що зараз вона усміхається. Чогось йому моторошно стало від цієї усмішки й від того, що за нею приховується. Він відчував присмак задуму, який може змінити геть все.
- І скільки тобі потрібно тієї крові? Чи ти мені її вбити наказуєш?
- Навпаки. Принеси мені стільки, аби я мала змогу передати їй все.
Крізь нього, ніби промайнуло щось. Напевно, якби він був живим, приголомшення відчулося б значно сильніше, хоча почуте й так змусило його на декілька секунд замовкнути.
- Ти зараз не жартуєш? Ти справді хочеш відкрити нашу таємницю незнайомій людині?
- Якщо ти переймаєшся, що нова господарка не буде чемною з тобою, то дарма. Вона не схожа навіть на деяких попередніх.
За її голосом він швидко второпав, що жартувати ніхто й не збирався.
- Гаразд. Нехай. Але чи радітиме вона цьому? Ти ж не залишаєш їй ніякого вибору.
Повітря пронизав підступний сміх:
- А ти бачив, щоб я комусь його залишала?
Він ошелешено видихнув, хоча дихати для нього було радше звичкою, ніж необхідністю. Тепер зрозуміло, що вона замислила. Йому навіть шкода жінку стало, адже відтак життя в неї докорінно зміниться. Але спочатку він має здобути її кров...