Глава XXII. Наслідки Пісні

Кристал у центрі світу ще не мав імені. Його поява розколола Аркадію між страхом і захватом. Одні вбачали в ньому початок нового етапу, інші — кінець знайомого порядку. Але всі відчували його мелодію. Вона не звучала вухами — її чуло серце, кістки, навіть повітря, що виходило з легенів.

Кристал вібрував, і ця вібрація відгукувалася в кожному. Його пісня не була завершеною: вона змінювалася залежно від того, хто слухав. Для одних це була колискова, для інших — бойовий марш, для ще інших — тихе нагадування про втрачених. Але в усіх вона відкривала щось нове: пам’ять переставала бути тільки тягарем, вона ставала тканиною, з якої можна було ткати майбутнє.

1. Академія

У залах Академії наставники збиралися біля Кристалу, сперечалися, кричали й шепотіли.
— Це небезпечно, — казали Архіватори. — Пам’ять має межі. Якщо дати їй співати, вона зламає нас.
— Пам’ять завжди співала, — відповідали молодші менталісти. — Тільки ми були глухими.

Лісса стояла між ними. Вона відчувала тягар відповідальності: саме їхня четвірка стала тими, хто привів у світ цю пісню. Але вона не прагнула влади над Кристалом. Навпаки — її серце тремтіло від думки, що колись цей спів може поглинути й її.

Та в учнях уже щось змінилося. Вони почали творити нові форми менталу. Хтось уплітав у тканину спогадів не лише біль, а й мрії. Хтось віднаходив у мелодії Кристалу шлях до колективних образів, які можна було ділити між усіма. Дехто навіть навчився співати разом із кристалічними хвилями, і їхні голоси викликали світіння в повітрі.

Так народилася нова школа — Хористи Пам’яті. Вони вчили не просто слухати, а відповідати світу.

2. Села й міста

Мелодія сягнула далі, ніж передбачали мудреці. Вона линула ріками, вітром, навіть крізь каміння доріг. І люди поза Аркадією теж почали змінюватися.

У прикордонному селищі, де ще недавно вирували «відлуння», тепер хворі прокидалися здоровими: пам’ять їхніх ран ніби переписувалася. У горах пастухи розповідали, що їхні стада стали слухнянішими, бо чують мелодію й тримаються разом. У містах ремісники почали творити вироби, які ніби зберігали відлуння радості, і кожен, хто торкався їх, усміхався.

Але не всі були вдячні.
З’явилися ті, хто боявся.
— Пісня забирає наші таємниці, — казали вони. — Якщо пам’ять стане спільною, де наше власне «я»?

І дехто почав готуватися до бунту.

3. Четверо

Раел, Каллен, Серінн і Лісса ночами збиралися біля Кристалу. Вони ще не знали, як ставитися до того, що створили.

Раел сидів мовчки, граючи вогняними іскрами на долонях.
— Для мене ця пісня схожа на битву, — визнавав він. — Вона кличе до дії. Але я боюся, що не зможу зупинитися, коли вона поведе мене в полум’я.

Каллен відповідав тихо:
— Я відчуваю її як тишу. Вона нагадує мені бібліотеку, нескінченні коридори, де я можу знайти будь-яку книгу. Але що далі я йду, то більше боюся загубитися.

Серінн сміялася й плакала водночас:
— А для мене це нагадує корону, але без ваги. Наче я можу бути собою без зобов’язань. Але що, якщо вона просто обманює мене?

Лісса слухала їх і мовчала. Для неї пісня була іншим: це був голос світу, який уперше прийняв її повністю. Але водночас це був і нагадок про ті світи, що згоріли.

Вона боялася, що їхній дар стане прокляттям.

4. Перетворення світу

Згодом Кристал почав змінювати саму матерію.
У центрі Аркадії виникло світло, яке не палило й не сліпило. Його назвали Світлом Пам’яті. У ньому будь-який предмет розкривав свій зміст: люди бачили, хто торкався до цього каменю, що переживало це дерево, які сльози падали на цей стіл.

Це було дивом і прокляттям водночас. Бо разом із добрим відкривалося й страшне. Старі злочини поверталися, таємниці спливали на поверхню. І знову світ розділився: одні хотіли використати нову силу, інші прагнули сховатися від неї.

А Кристал співав. Його пісня не визнавала поділу.

5. Шлях Лісси

Одного вечора Лісса лишилася сама біля кристалічного ядра. Вона дивилася, як його поверхня переливається, і питала:

— Чому я? Чому саме я стала носієм ключів, останнім уламком волі світів?

Кристал відповів не словами, а відчуттям: бо вона пам’ятала все. Не лише біль, а й любов. Не лише смерть, а й життя. Інші бачили одне, вона — ціле.

Вона заплющила очі й почула голос — тихий, схожий на власний, але водночас чужий:
— Ти не для того, щоб нести самотньо. Ти для того, щоб ділитися.

І тоді вона зрозуміла: цей світ справді чекав саме на неї.