Глава XXI. Кристал Пісні

Світ мовчав.
Не тому, що в ньому бракувало голосів, а тому, що він чекав. Лісса відчувала це в кожній жилці, у кожному відлунні каменю й повітря. Мовчання було не пустотою, а наголосом перед музикою, що мала народитися.

Вони стояли вчетверо посеред круглої долини, яку називали Серцем Палімпсесту. Долина не мала звичайних стін: її межі складалися з прозорих хвиль часу, і коли ти дивився на них, бачив минуле й майбутнє водночас. Тут сходилися всі ріки пам’яті цього світу. І саме тут, казали мудреці, колись мало статися перше творіння, що вкаже шлях для прийдешніх поколінь.

Лісса, Серінн, Раел і Каллен знали: цей час настав для них.

Їхня пам'ять уже була цілісною. Не фрагменти, не відлуння, не біль, що рвав у різні боки, а спільна тканина. Вони знову пригадали кожен світ, що розсипався в порох, кожну жертву, кожну краплю крові. Вони пам’ятали і власні суперечки, і кохання, і смерть. І ця пам’ять тепер не тягнула вниз — вона стала ґрунтом, на якому можна було будувати.

— Світ чекає, — прошепотіла Серінн. Її голос був дзвоном, чистим і світлим. І водночас — у ньому жила тріщина: спомин про те, що колись вона віддала своє життя.

— Він не просто чекає, — відповів Раел. Його тіні вже не були темрявою-в’язницею. Вони текли по його руках, як рідкий вогонь, теплий і лагідний, не руйнуючи, а окреслюючи. — Він кличе нас. Бо ми — уламки не лише минулих світів, а й цього.

Каллен ступив уперед, і довкола нього зійшлися золоті лінії — світло менталу, що відгукувалося на його крок.
— Якщо ми знову візьмемося за суперечку, він розірветься. Але якщо поєднаємо… — він не договорив. Бо слова були надто малі.

Лісса заплющила очі. Її долоні тремтіли. Вона боялася — так само, як завжди. Але тепер цей страх не роз'їдав, а штовхав уперед.
— Ми мусимо створити щось, чого ще не було. Не світло. Не тінь. Не спогад і не забуття. А… — вона вдихнула, й світ ніби вдихнув разом із нею. — Голос.

Вони сіли в коло.
Ніхто не казав їм, як це робити. Усі рухалися, наче інстинкт сам підказував.

Серінн почала першою. Вона опустила руки на землю, і з-під її пальців піднявся звук — наче тонка срібна арфа торкнулася струн. Це була пісня її роду, корона, якої більше не існувало, але чия пам’ять залишилася в її крові.

Раел відповів низьким гулом. Його тіні перетворилися на бас, що йшов із глибини, з самого нутра землі. В його звуках було щось від грому, щось від биття серця світу.

Каллен додав світлу мелодію — вона була, як світанок. Не слова, не ноти, а саме сяйво, що мало ритм і тональність. Воно розтікалося по їхніх тілах, лікувало старі рани, вирівнювало подих.

І тоді Лісса… Лісса додала власний голос.
Вона співала не горлом — душею. Її пісня складалася з усіх втрат і всіх зустрічей, з усіх доріг, що вона пройшла. У її голосі був крик відчаю й ніжний шепіт кохання, сміх дитинства й тиша могил. І коли вона підняла цей голос, три інші вплелися в нього.

Земля здригнулася. Але не в руйнуванні — у народженні.

У центрі кола з’явилася іскра. Спершу маленька, як відбиток зорі на воді. Потім вона почала зростати, обертаючись навколо своєї осі, як серце, що вперше вчиться бити.

Іскра ввібрала звук Серінн, гул Раела, світло Каллена і голос Лісси. Вона перетворила все це в кристал. Прозорий, але такий, що його не можна було роздивитися до кінця. Його грані змінювалися, як пам’ять, що завжди переписується. У ньому звучала музика, і ця музика не закінчувалася ніколи.

— Кристал Пісні, — прошепотіла Серінн, і в її очах стояли сльози. — Він буде серцем цього світу.

— Не нашою жертвою, — додав Каллен. — А нашим творінням.

Раел усміхнувся вперше без гіркоти.
— І жоден бог не зможе забрати його. Бо боги живляться смертю. А ми… ми створили життя.

Лісса дивилася на кристал і відчувала, як світ довкола співає разом із ним. Гори гуділи, ріки дзвеніли, небо грало, мов безкінечний орган. І всі ці звуки були не хаосом, а мелодією. Новою, народженою тут і зараз.

Потік менталу розлився по всій долині. Люди, що жили в містах, чули це, навіть якщо не знали, звідки воно йде. Їхні сни сповнювалися музикою, їхні руки самі знаходили ритм. Діти прокидалися вночі, сміялися й тягнули руки вгору — до того світла, що тепер билося в серці світу.

Четверо сиділи в колі, знесилені, але щасливі. Вони створили щось, що не належало жодному зі старих світів. І це було більше за перемогу, більше за виживання. Це був початок.

— Ми зробили це, — Лісса прошепотіла. Вона не знала, сміється чи плаче. — Ми дали йому голос.

Серінн узяла її руку. Каллен поклав долоню на їхні руки. Раел накрив їх усіх своєю, темною і гарячою.

Кристал у центрі світився, і його музика не замовкала.

І світ більше ніколи не буде тим самим.

Коли кристал завершив своє народження, світ не витримав мовчати.

Гори, що тисячоліттями тримали у собі гул лави, заспівали глибокими хорами. Їхні голоси були низькими, як барабани підземного серця, і кожен удар змушував землю дихати. Ріки змінили течію — не фізично, а внутрішньо: їхня вода почала видавати чисті дзвінкі ноти, і тепер кожен, хто нахилявся до джерела, чув не тільки прохолоду, а й пісню, що лікувала душу.

Навіть вітер не залишився байдужим. Він розніс мелодію Кристалу по всіх краях світу, і люди в селищах піднімали голови, шукаючи джерело цього співу. Птахи, що зазвичай літали зграями, тепер утворювали в небі малюнки — живі партитури, кожен помах крил ставав нотою.

Академія відчула це першою. У головному залі Палімпсесту книги почали самі перегортати сторінки. Уривки спогадів, що зберігалися в них століттями, ожили: дитячі голоси, плачі й сміх, історії кохання й битв заговорили в унісон, складаючи нову гармонію. Наставники впали на коліна, бо вперше в історії відчули пам'ять не як тягар, а як пісню, що знімає біль.

Гранд-Архіватор Саль-Терре, який колись бачив у Ліссі загрозу, стояв під зоряним куполом і тримався за груди. Він шепотів:
— Це неможливо… Вона змусила пам'ять співати.