Глава XX. Тканина реальності ✨

Світ Аркадії змінювався. Не так, як змінюється місто під дією часу чи рук людей, а глибше — у самому серці, у тому, що менталі називали пам’яттю матерії. Лісса відчувала ці зміни тілом: повітря було насичене тріском, неначе хтось перебудовував струни невидимої арфи. Камені під ногами резонували в такт її крокам. Вода в ріках нашіптувала інші слова, ніж раніше.

А поруч ішли вони. Всі троє.

Раел, що все ще мав у собі тіньову харизму — тепер не руйнівну, а спрямовану, як полум’я в кузні. Його новий досвід наставника вогню зробив його терплячішим, але коли він сміявся чи говорив надто швидко, Лісса бачила того самого Раела, якого знала серед руїн.

Каллен, спокійний хранитель бібліотеки, у цьому світі мав іншу силу — мовчання. Він навчався в тиші, і тепер його слова важили більше, ніж цілі промови. Він навчився бути тим, хто не лише бореться, а й зцілює.

Серінн… Вона була водночас найзнайомішою й найдивнішою. Учениця Академії, жива, смілива, без корони й спадку, але з тією ж пристрастю в очах. І коли її сміх відлунював у коридорах, Лісса відчувала, що цей світ таки дарував їй диво — шанс побачити подругу такою, якою вона могла б бути без тягаря приречення.

А тепер усі вони — разом. І пам’ятали.

Уперше після повернення пам’яті вони зібралися в Палімпсесті. Сотні плит світилися різними кольорами, утворюючи безкінечні візерунки. Та зараз вони резонували лише на чотирьох: їхні тіні й відбитки світилися на кам’яних стінах, як чотири символи одного закляття.

— Відчуваєте? — тихо спитала Лісса. — Світ сам дивиться на нас.

Раел провів пальцями по одній плиті, і та відгукнулася жаром, немов у його руці справді пульсував вогонь.
— Він не просто дивиться. Він чекає. Якби ми не повернули пам’ять, усе могло б залишитися, як є. Але тепер… — його усмішка була напівзухвала, напівгірка. — Тепер ми — вузол.

Каллен торкнувся іншої плити, й вона зазвучала, мов далекі дзвони.
— Не вузол. Нерв. Ми стали нервами цього світу. Він чує через нас.

Серінн стояла трохи осторонь. Вона стискала руки, ніби боялася відпустити.
— А якщо ми не зможемо?.. — її голос затремтів. — Я вже бачила, як два світи впали. Я не хочу, щоб і цей закінчився через нас.

Лісса підійшла ближче, взяла її за руки.
— Ми більше не самотні. Там, у минулих світах, ми завжди йшли різними шляхами. А тепер — разом.

Пізніше тієї ж ночі вони вийшли за межі Аркадії. Небо було розшите золотими ріками, але серед них з’являлися тріщини — темні розломи, крізь які пробивалося світло й тінь одразу. Сателіти. Світло попередніх реальностей пробивалося сюди, шукаючи притулку.

— Вони ще живі, — прошепотів Каллен. — Наші світи-сателіти. Не остаточно зникли. Вони чіпляються за цей світ, намагаються переплестися з ним.

— А раз так, — відповів Раел, — то ми можемо стати тим, хто дасть їм нове тіло. Або тим, хто доб’є їх.

— Ти завжди мислиш крайнощами, — всміхнулася Лісса, але всередині її теж рвало. Вона бачила, як золоті ріки на небі намагаються з’єднатися, та темні розломи не дозволяли. Це була не просто краса — це був біль.

Серінн підняла голову. В її очах палала рішучість, яку Лісса пам’ятала ще з тих часів, коли вона піднімала уламок ключа проти самої Брами.
— Якщо ми справді стали серцем цього світу, тоді маємо вирішити: дамо йому гармонію чи розколемо знову.

Раел нахилився до неї, і в його голосі був виклик:
— І що ти вибереш? Гармонію — ціною нашої свободи?

— Ні, — твердо відповіла вона. — Гармонію — ціною нашої волі. Це різні речі.

Їхня розмова тривала годинами. Вони сперечалися, сміялися, плакали. Кожен приносив у цю суперечку не лише пам’ять минулих світів, а й нові риси, які здобув тут. Раел — терпіння, якого раніше в ньому не було. Каллен — тишу замість одного лише світла. Серінн — легкість, яку дала свобода від корони. А Лісса — вміння слухати, яке подарував ментал.

І саме ці нові риси створили щось більше, ніж просто союз.

Врешті-решт вони сіли разом на березі ріки, і світло золотих течій упало їм на обличчя.

— Ми не можемо повернути те, що втратили, — сказала Лісса. — Але можемо створити нове. Якщо світ чекає від нас архітекторів, тоді ми ними станемо. Не царями, не богами, не жертвами. А тими, хто сплітає тканину.

Раел усміхнувся, торкнувшись її плеча.
— Це звучить майже як план.

— Це і є план, — відгукнувся Каллен.

Серінн заплющила очі й прошепотіла:
— Тоді хай пам’ять світів буде нашою зброєю. А їхні пісні — нашою молитвою.

У ту мить небо здригнулося. Розломи трохи зімкнулися, золоті ріки заспівали голосніше. І всі четверо відчули: світ почув їх.

А вночі, залишившись наодинці, Лісса довго сиділа, дивлячись у воду. Її відображення було тим самим і водночас іншим. У ньому вона бачила і воїтельку з мечем, і наставницю з перснем пам’яті. Вона шепотіла сама собі:

— Чи вистачить мені сили? Чи не зруйную я все, якщо відкрию їм більше, ніж потрібно?

Страх не зник. Але тепер він не паралізував, а підштовхував. Вона знала: правду треба відкрити поступово. Інакше вона знову стане мечем, що ріже все живе.

Вона поклала руку на поверхню ріки, і вода відповіла теплим відлунням:
— Ти не одна.

І цього було достатньо, аби підвестися й іти далі.