Глава XIX. Пам’ять, що не вмирає

Небо над Аркадією тягнулося прозорим океаном. У ньому, немов у безмежній глибині, плавали золоті течії — ріки сонць. У місті стихло все: навіть трави й камені, що завжди співали своїм тихим голосом, немов завмерли, чекаючи.

Лісса йшла крізь нічні вулиці, стискаючи уламок ключа в руці. Він був гарячим, пульсував, наче серце. І що ближче вона підходила до Палімпсесту, тим сильніше цей ритм збігався з її власним.

Вона знала: час настав. Вони більше не можуть жити в тіні забуття.

Зустріч

У залі Палімпсесту, де сотні плит літали в повітрі, зібралися всі четверо. Раел — тепер знаний мандрівний наставник вогню, із новим іменем, але все тією ж прямою поставою. Каллен — хранитель бібліотеки, у руках якого світилися старі сувої. Серінн — ще учениця, її коси світилися від доторку світла, а очі палали жагучою цікавістю.

Вони прийшли окремо, але дивним чином зійшлися тут, як нитки, що самі тягнуться одна до одної.

Лісса стояла перед ними. Її губи тремтіли, але голос був твердий:

— Ви відчуваєте це?

Раел скривився, наче від болю.
— Так… У снах. Кожної ночі я бачу світ, що згорів. Я стою серед попелу, і єдина річ, яку пам’ятаю, — це… ти.

Він глянув на Ліссу, і його очі спалахнули, ніби впізнавали її зсередини.

Каллен поклав долоню на груди, наче щось у серці прорізало його.
— Моя пам’ять повна тіней. Але є голос. Він каже мені: «Я не дам тобі згаснути». І щоразу, коли я бачу тебе, Ліссо, — голос стає голоснішим.

Серінн здригнулася. Її пальці судомно стиснули тканину плаща.
— А я… я не можу зрозуміти. Коли я чую твоє ім’я, Ліссо, щось у мені горить. Наче я завжди була з тобою. Але ж я тільки учениця! Чому мені сниться корона, зламана навпіл, і чому вона кровоточить у моїх руках?

Її голос зірвався, і в очах з’явилися сльози.

Лісса зробила крок уперед. Вона підняла уламок ключа.
— Бо ви пам’ятаєте. Хоча й не хочете цього визнавати. Ваше життя тут — лише новий напис на старому пергаменті. А справжній текст… під ним.

Розкриття

Вона торкнулася плит Палімпсесту уламком ключа, і вся зала освітилася сліпучим сяйвом. Плити заговорили водночас, випромінюючи тисячі спогадів. У їхньому центрі, як полум’я, з’явилися образи двох світів-сателітів.

Вони побачили все.

Раел — темні крила, його останній крик серед бою, його спробу загинути за Ліссу.
Каллен — світло в руках, його жертву, щоб Серінн жила.
Серінн — свою корону, своє рішення ввійти в ритуал і віддати життя, щоб закрити Браму.
І Лісса — крик серед руїн, її самотність у світі, що впав, її падіння крізь сяйво в третю реальність.

Їхні тіла тремтіли. Серінн упала на коліна й схопилася за голову.
— Це… це неправда! Я жива! Я ніколи… я ніколи не вмирала!

— Але ти віддала себе, — прошепотіла Лісса, і сльози текли по її щоках. — Я тримала твою руку, коли ключі забрали твоє життя. І Раел… Каллен… ви теж померли. Я бачила це. Я втратила вас усіх.

Тиша накрила залу. І лише плити співали, показуючи уламки їхніх смертей і відродження.

Раел затремтів, але не відвернувся.
— Тепер я пам’ятаю. Твої очі, Ліссо. Вогонь і темрява. Я стояв поруч із тобою, поки світ не зник.

Каллен простягнув руку й торкнувся плеча Серінн.
— Ми всі повернулися. Не як тіні — а як нові. Але пам’ять… пам’ять ніколи не вмирає.

Серінн підняла голову. У її очах світилися сльози й полум’я водночас.
— Я корона. Я була ключем. Я… я пам’ятаю, як сказала: «Ти мусиш бути моїм спадком». І це було тобі, Ліссо.

Лісса впала перед нею на коліна, обійняла й тихо прошепотіла:
— Я берегла твої слова весь цей час. Вони були моїм життям.

Злиття пам’яті

Плити навколо почали тремтіти. Світло з них стікало в середину, об’єднуючи четверо. Уламки їхніх спогадів поєдналися, мов розірвані нитки.

Лісса відчула, як пам’ять Раела вливається в неї: запах попелу, жагу битви, відчайдушний вибір.
Вона відчула тепло Каллена — його терпіння, його світлу любов, його тремтіння від страху, коли він ховав його від інших.
І вона відчула силу Серінн — крижану, величну, але водночас ніжну.

У відповідь вона дала їм своє: своє падіння, свої крики, свої роки самотності.

Вони стояли в колі, і пам’ять текла крізь них, уже не окремо, а єдиним потоком.

Раел стиснув кулаки.
— Тепер ми знову разом. Але чому світ повернув нас?

Каллен тихо відповів:
— Бо він чекав саме на неї. На Ліссу. Вона носій ключів, останній уламок волі наших світів. І ми — частина неї.

Серінн дивилася на Ліссу довго, а потім усміхнулася крізь сльози.
— І все одно ти зуміла зберегти нас. Тепер ми — твоїм спадком.

Післясмак

Коли сяйво стихло, вони ще довго мовчали. Світ уже не був тим самим: вони всі знову знали, ким були. І знали, що тепер немає дороги назад.

Але цієї миті не було страху. Була лише тиха, болісна, але прекрасна радість.

Лісса сиділа сама після того, як вони розійшлися. Її пальці ще відчували тепло їхніх рук.

Вона шепотіла собі:
— Я знайшла їх. Але чи маю право забрати у них нове життя, змусивши повернутися до старого? Чи я знову вчиню жертву — цього разу їхньою свободою?

Вона закрила очі. У тиші світ шепотів: «Пам’ять — це не кайдани. Це вибір».

І Лісса вирішила чекати. Вони згадали все. Але як використати цю пам’ять — вони мають вирішити самі.