Глава XVIII. Відлуння Ритуалу

Ніч у цьому світі була не темрявою, а глибиною. Золоті ріки сонць зникали за небокраєм, і небо не чорніло — воно ставало прозорим, немов вода, в яку можна було зануритися. У тій безодні світилися невидимі очам струни пам’яті, тонкі, як волосина, і Лісса знала: якщо доторкнутися до них — почуєш те, чого ще не готовий почути.

Її учні давно спали, місто вкрилося тишею, але для неї ніч була часом, коли душа не могла сховатися. Лісса сиділа біля вікна у своїй кімнаті Академії, тримаючи в руках уламок ключа, який усе ще світився слабким, майже непомітним сяйвом. Вона знала: він пам’ятає більше, ніж здатна витримати. І щоразу, коли вона наближала його до серця, відчувала не себе — а їх.

Раела. Каллена. Серінн.

Вона стиснула уламок міцніше, і пам’ять почала розкриватися, мов пелюстки квітки.

У цей самий час, далеко від Аркадії, у притулку вогню, де навчали мандрівних наставників, Раел — тепер під новим ім’ям, яке всі вимовляли з пошаною, — раптово здригнувся зі сну. Йому снилося, що крила виростають з його спини, важкі, темні, вкриті попелом. Він летів над землею, що горіла, а під ним кричали люди.

Але найстрашніше було не це. У сні він бачив жінку, яка простягала до нього руку. Він не пам’ятав її обличчя, та серце рвалося до неї. І водночас він відчував — він сам був причиною її крику.

Прокинувшись, Раел довго сидів, не в змозі вдихнути на повні груди. Його пальці тремтіли, і коли він провів рукою по плечах, йому здалося, що там ще залишився слід попелу.

Він не сказав нікому. Лише подивився у вікно, в прозоре небо, і прошепотів:
— Хто ти?..

У підземеллях бібліотеки Каллен розпалив лампу. Ніч була його часом, бо він зберігав книги, які дихали пам’яттю сильніше, ніж люди. Того вечора йому привиділося, що хтось стоїть поруч. Легка, тепла рука лягла йому на плече. Він різко озирнувся — але нікого не було.

У глибині серця він відчував: це не примара. Це був хтось близький, чия присутність колись була природною, як дихання. Він навіть почув голос — не слова, а відлуння: «Я не дам тобі згаснути».

Каллен стиснув пальці, відчуваючи, як у грудях розливається тепло, й сам не розумів, чому по його щоці стікає сльоза.

У цей час Серінн, тепер учениця Академії, сиділа на підлозі навчальної зали, повторюючи вправи з менталом. Вона слухала камінь, воду, повітря. І раптом її губи почали вимовляти слова, яких вона ніколи не чула:

— «Кров корони — це жертва. А жертва — це шлях».

Її товариші по навчанню здивовано дивилися на неї, а викладач зупинив заняття. Серінн зніяковіла, прикрила вуста долонею й прошепотіла:
— Я… не знаю, чому сказала це.

Вона вийшла з зали і довго блукала подвір’ям Академії, відчуваючи, як серце б’ється так, ніби воно впізнало мелодію, що мала бути його завжди.

А Лісса того ж вечора сиділа сама, притискаючи уламок ключа до серця. Вона бачила й відчувала все: сон Раела, тепло Каллена, голос Серінн. І знала — це не випадковість.

Їхня пам’ять прокидалася. Повільно, обережно, мов світло крізь тонку тканину.

Але разом із цим приходив страх. Бо що, коли вона відкриє їм усе одразу? Що, коли вони не витримають ваги того, що бачили й робили?

«Я маю почекати», — сказала вона собі. — «Вони самі повинні знайти шлях. Я не маю права ламати їхнє нове життя лише тому, що я пам’ятаю минуле».

Сльози котилися по її обличчю. Це були не слабкість, а тяжкість вибору.

Вона відчувала: світ чекає на те, щоб вони стали разом. Але чи буде це їхнім вибором? Чи її?

У тій тиші вона вперше заговорила з собою вголос:
— Ліссо, ти мусиш бути терплячою. Якщо ти забереш у них свободу, навіть заради порятунку світу, ти втратиш їх назавжди.

І тоді вона поклала уламок ключа на стіл. Світло від нього мерехтіло тихо, мов серце, що спить.

Вона знала: справжнє пробудження ще попереду.

А поки — чекання. І боротьба не зі світом, а з собою.