Глава XVII. З’єднання уламків

Аркадія готувалася до Свята Рівноваги — давнього ритуалу, коли всі стихії міста збиралися в одному місці, аби оновити гармонію пам’яті. Це було свято і страх водночас: бо іноді, коли голоси світів перепліталися занадто сильно, відкривалися тріщини, крізь які могли прорватися відлуння.

Для Лісси це був перший такий обряд у ролі наставниці. Вона стояла на високій терасі й дивилася, як місто готується: башти переливалися, вулиці світилися ріками вогнів, діти малювали символи гармонії на каменях. Та всередині вона відчувала напруження, наче самі ключі в її серці ворушилися, попереджаючи: цього разу буде інакше.

Коли почався ритуал, чотири стихії мали злитися в єдине плетиво. Менталі вогню викликали полум’я, яке виринало з кам’яних чаш, менталі води змушували ріки підніматися в повітря й текти просто в небі, менталі повітря зводили вітрові арки, а менталі землі — пробуджували камінь, який оживав і співав низьким голосом.

Усе йшло, як завжди, аж раптом сплетіння дало тріщину. У місці, де мала народитися рівновага, з’явився вир темряви, і з нього ринули спотворені створіння пам’яті — прозорі, але зі спалахами чужих, болючих образів. Вони кричали голосами тих, хто давно загинув.

Натовп захитався. Дехто кинувся тікати, дехто впав на коліна. Рада Архіваторів намагалася втримати плетиво, але воно виривалося з їхніх рук, розсипаючи уламки спогадів у повітрі, наче скло.

Лісса злетіла з тераси, опинившись серед хаосу. Вона відчула: сама не впорається. І тоді побачила їх.

Раел стояв біля розбитої чаші з вогнем, його обличчя було сповнене люті, але не страху. Він підняв руки, і полум’я само обернулося проти відлунь, наче слухало лише його. Він не розумів, що робить, але тіло пам’ятало.

Каллен, у темному одязі хранителя бібліотек, вийшов на середину площі. Його голос був тихим, але камені відгукнулися на нього. Він почав вплітати хаос у ритм — і земля, яка тріскалася, зупинилася, наче слухала.

А Серінн, ще молода учениця, кинулася прямо до вирви, де пам’ять виривалася назовні. Вона підняла руки, і струмінь води, який розірвався на тисячі крапель, зібрався довкола неї, утворюючи корону з сяючих бризок.

Лісса на мить завмерла. Це було неможливо. Вони діяли так, ніби й не втрачали себе. Їхні рухи, їхня відвага — усе це було знайоме до болю.

Вона кинулася вперед і вплела свої ключі в загальне плетиво. Її голос з’єднав їх:

— Не боріться зі спогадами! Дайте їм форму!

І в ту ж мить четверо діяли разом. Раел зупинив полум’я і скерував його в коло. Каллен утримав землю, щоб воно не зруйнувало місто. Серінн зібрала води й вітри, щоб загасити надлишок. А Лісса вплела все в одне — і хаос перетворився на візерунок.

Вирва закрилася. Створіння відлуння розчинилися, лишивши по собі тихий плач. Місто врятоване.

На площі запала тиша. Люди дивилися на них чотирьох, немов на щось більше, ніж просто менталістів.

Раел першим перевів подих і глянув на Ліссу. Його очі горіли:

— Я не знаю, хто ти… але мені здається, що я вже стояв поруч із тобою в бою.

Каллен підняв руку, торкнувся каменю й додав:

— І мені здається, що я вже чув твій голос, Ліссо. У снах.

Серінн, вся мокра, із сяючими краплями у волоссі, підійшла ближче. Її очі були великими й трохи наляканими:

— Чому… коли я дивлюся на тебе, мені здається, що я маю згадати щось дуже важливе?

Лісса ковтнула, намагаючись приховати сльози. У ній усе кричало: «Скажи їм правду!» Але вона відчула — зарано. Їхні світи ще не готові прийняти всю пам’ять.

Вона усміхнулася крізь біль і лише сказала:

— Тому що наші шляхи вже перетиналися. І, мабуть, мають перетнутися знову.

Вони дивилися на неї мовчки. Десь у глибині їхніх сердець відлунювало щось спільне. Вони ще не пам’ятали, але вже відчували.

І Лісса знала: це лише початок.