Глава XVI. Дзеркало корони

В Академії нових учнів було багато, але лише одна дівчина завжди привертала погляд Лісси. Не силою — бо тут були й ті, хто керував бурями, і ті, хто вмів змушувати камінь співати. Не красою — хоча й у цьому вона світилася, мов світанок. А тим, що в ній жила така сама впертість, та сама невидима пружина, яка колись змушувала Ліссу йти вперед навіть тоді, коли все навколо валилося.

Її звали Серая.

Учениця другого кола, завжди з розкуйовдженим волоссям і руками, вкритими чорнилом. Вона сміялася голосно й сперечалася так, ніби кожна дискусія була битвою. Вона не боялася наставників, не відводила очей і завжди питала те, про що інші мовчали.

І кожного разу, коли Лісса бачила її, серце стискалося. Бо перед нею була Серінн. Жива. Молодша, вільніша, але без корони, без пам’яті про свою велич і свою жертву.

Перший раз вони зіштовхнулися в залі для плетіння пам’яті. Серая працювала над вправою, намагаючись поєднати голос води й тінь від гілки. Але нитки не слухалися, рвалися, перетворюючи картину на хаос.

— Прокляття! — вилаялася вона, кинувши руки вгору. — Це неможливо.

Лісса підійшла ближче.

— Ти намагаєшся змусити їх підкоритися, — сказала вона м’яко. — А вони не підкоряються. Пам’ять — не раб. Її треба слухати.

Серая обернулася, і в її очах спалахнув вогник впізнавання.

— Ви… — вона примружилася. — Ви викладаєте на старшому колі, так? Всі про вас говорять. Кажуть, ви можете робити з пам’яттю щось таке, чого інші й не уявляють.

Лісса усміхнулася.

— І це теж неправда. Я лише вчуся слухати. Спробуєш?

Вона простягла руку до ниток, які рвалися, й Серая поклала свої пальці поруч. Разом вони провели тонку лінію крізь хаос. І раптом вода й тінь злилися в єдиний образ: дзеркало, в якому відбивалася сама дівчина.

Серая здригнулася.

— Це… я?

— Це твоя пам’ять про себе, — пояснила Лісса. — Ти дивишся не на відображення, а на те, ким ти була вчора, ким станеш завтра.

Серая дивилася в дзеркало довго, аж поки воно не розсипалося світлом. Потім вона підняла очі на Ліссу.

— Дивно. На мить я відчула, ніби тримала щось важке. Корону… чи щось схоже. І серце так билося, ніби я втратила її.

Лісса мало не задихнулася. Вона хотіла крикнути: «Так, це була твоя корона! Це була твоя доля, Серінн!» Але замість цього вона опустила погляд і мовила спокійно:

— Іноді пам’ять показує нам символи. Важливо те, що ти відчула вагу. Це означає, що ти готова нести більше, ніж думаєш.

Серая підняла підборіддя з тією самою впертістю, яку Лісса пам’ятала.

— Якщо я готова, то хочу знати правду. Про себе. Про цей світ. Про те, чому я щоночі бачу сни, у яких я стою перед брамою, а поруч — троє людей, яких я не впізнаю, але люблю більше за все.

Лісса відчула, як у грудях розривається щось гаряче.

Вона зробила крок назад, ховаючи тремтіння рук.

— Сни іноді — лише відлуння чужої пам’яті. Може, ти вловила щось із плетіння. Не переймайся.

Але очі Сераї світилися викликом.

— Ви щось приховуєте.

Лісса стримала подих. Так, вона приховувала. Бо сказати правду зараз означало кинути цю дівчину в полум’я минулого, до якого вона ще не була готова.

Вона підняла руку й легенько торкнулася чола Сераї.

— Твої сни — це ключ. Але ключі відкривають двері тоді, коли серце готове. Не поспішай.

Серая зітхнула, але кивнула.

— Я вам вірю. Хоч і не знаю чому.

Коли вона пішла, Лісса залишилася сама посеред зали. Її пальці ще тремтіли.

Вона сіла на підлогу, заплющила очі й заговорила пошепки до самої себе:

— Вона вже відчуває. Вона на межі. Але якщо я відкрию все зараз, я втрач… — голос зірвався. — Я втрачу її вдруге.

Тиша відповіла їй.

І лише пам’ять, що жила в камені під її руками, шепотіла: «Ти маєш час. Але не вічність».