Глава XV. Другий спалах пам’яті

Бібліотека Аркадії ховалася під землею так глибоко, що її називали не будівлею, а містом тиші. Щоб дістатися туди, треба було пройти через три арки, кожна з яких віднімала у тебе щось дрібне, але відчутне: перша глушила кроки, друга приглушувала серцебиття, третя стирала запахи. Лише за останнім порогом залишалася сама сутність — чистий звук пам’яті, що тремтів у камінні.

Для Лісси це місце було дивним. Вона знала бібліотеки інших світів: сувої в храмах, скрижалі в підземних залах, книги, обпалені вогнем війни. Але тут пам’ять жила не на сторінках. Стіни світилися рівним матовим сяйвом, і коли торкатися їх, то відчував голоси, наче вологі пальці на струнах. Камінь пам’ятав кожен крок, кожен шепіт, навіть ті молитви, які ніхто не наважувався сказати вголос.

Хранителі жили серед цієї тиші. Їх вважали обраними — не всі могли витримати потік чужих історій, що постійно нуртував довкола. Лісса йшла довгим коридором і відчувала, як пам’ять заливає її, мов вода, що просочується крізь шкіру.

І саме там вона побачила його.

Він сидів за низьким столом, нахилившись над плитою, і світло від каменю обрисовувало його профіль. Його волосся було трохи довше, ніж раніше, зібране в простий вузол, а на пальцях видніли чорнильні плями. На ньому був не обладунок і не плащ, а проста сіра накидка, що робила його схожим на звичайного писаря. Але спокій у його рухах, його рівне дихання, лагідність у тому, як він торкався плити, — усе це Лісса впізнала одразу.

Каллен.

Ні, він не був Калленом. Його називали Саель, і для цього світу він був лише хранителем — тихим, уважним, майже непомітним. Але очі… ті самі очі. Глибокі, повні світла, які завжди шукали гармонії навіть у руїнах.

Вона стояла довго, перш ніж наважилася заговорити.

— Ви… Саель? — її голос зрадливо здригнувся.

Він підвів погляд. І в ту мить час ніби спинився. Він дивився на неї уважно, довше, ніж личило б звичайній розмові. Наче намагався впізнати щось, що вже колись бачив.

— Так, — відповів він після паузи. Його голос був глибший, спокійніший, але з тією самою інтонацією, яку Лісса пам’ятала з часів, коли він говорив: «Не бійся темряви, я не дозволю їй забрати тебе».

Вона опустила погляд, аби приховати тремтіння.

Він запросив її сісти. Вони довго мовчали — тиша тут була мовою сама по собі. Саель повільно водив рукою над плитою, і світло на ній зливалося у картини. З’явилися обриси старого міста, загубленого в пісках, і голоси тих, хто давно пішов у небуття.

— Ви бачите? — тихо спитав він. — Це спогади води, що збереглася в камені. Вона пам’ятає, як люди будували свої домівки, як пили з криниці, як сміялися діти… Пам’ять дрібниць тримає світ цілісним.

Лісса кивнула. Її пальці мимоволі стислися — вона хотіла сказати, що пам’ять тримає й інше: битви, смерть, крик. Але стрималася.

Саель раптом нахилився ближче, і його голос став ще тихішим:

— Знаєте, часом мені здається, що я вже бачив вас. Хоча… це неможливо. Я не залишав цього місця роками.

Серце Лісси пропустило удар.

— Можливо, пам’ять іноді підкидає нам відлуння, — обережно відповіла вона. — Ми бачимо не людей, а відчуття, що були колись.

Він усміхнувся сумно.

— Може. Але ваш погляд… він ніби нагадує мені про щось важливе. Про те, що я не хочу забути.

Його пальці раптом зупинилися над плитою, і сяйво змінилося. На мить спалахнув образ: рука, що тримає уламок ключа; жіноча постать у сяйві корони; і поряд — силует у темному плащі та другий, осяяний світлом.

Саель здригнувся й різко відсмикнув руку. Картина зникла.

— Що це було?.. — він дивився на неї, в очах блищав подив і тривога. — Я… я не пригадую цього. Але чомусь серце б’ється так, ніби я втратив щось надзвичайно дороге.

Лісса відчула, що її душу роздирає. Слова застрягли в горлі. Вона хотіла крикнути: «Це був ти! Це були ми! Це наша війна, наша жертва!» Але вона бачила страх у його погляді, і розуміла: правда може зламати його. Він щойно знайшов спокій у цьому світі, а вона… вона принесла б йому бурю.

Вона зібрала всю силу, щоб збрехати:

— Іноді плити показують не пам’ять, а можливості. Те, що могло статися, але не сталося. Не переймайтеся.

Він довго дивився на неї, ніби намагаючись прочитати справжнє значення її слів. Потім кивнув і знову схилився над плитою.

— Можливо, ви маєте рацію, — сказав він. — Та все ж… іноді я боюся, що моє життя — лише уламок чогось більшого. І що десь я лишив частину себе.

Лісса стиснула кулаки, щоб не розплакатись.

— Ми всі — уламки, Саелю. Але з уламків теж можна скласти цілий світ.

Він усміхнувся. І ця усмішка була такою знайомою, що Лісса ледве втрималася.

Коли вона вийшла з бібліотеки, ноги тремтіли. Вночі, сидячи в самотній кімнаті, вона довго розмовляла сама з собою.

— Ти мала сказати йому, — шепотіла вона. — Ти мала нагадати йому, хто він.

Але інший голос, холодний і тверезий, відповідав у глибині:

— Ти зруйнуєш його спокій. Він не готовий. Якщо ти відкриєш усе відразу, він зламається.

Вона закрила обличчя руками.

Вона знала, що мусить мовчати. Ще трохи. Ще якийсь час. Дати йому самому дійти до правди.

Та серце її горіло. Бо Каллен був поруч, у кількох кроках від неї. І водночас — на відстані цілого світу.