Глава XIV. Перший спалах пам’яті

Ніч у прикордонному селищі була тихою лише на поверхні. Лісса знала — ця тиша оманлива, бо під нею ворушилися тіні відлунь. Її учні розійшлися по хатах, щоб допомогти мешканцям плести обереги зі спогадів, а вона залишилася сама посеред головної площі. Повітря пахло вогкістю і попелом, і цей запах нагадував їй битви давнього світу.

Раел — тепер Інріс — підійшов пізніше. Він не звик залишати людей самих серед темряви, і хоча не знав, чому, саме до Лісси його тягнуло. У його руках жевріло полум’я — він міг викликати його з пам’яті власного дитинства, коли батько вчив його палити вогнище в дощ. Це було його мистецтво, його стихія, його дар.

— Вони повернуться, — сказав він, дивлячись у темряву. — Я відчуваю, як земля гуде від їхнього голоду.

— Вони завжди повертаються, — відповіла Лісса, і її голос зламався на півслові. Бо в цих словах було більше, ніж він міг уявити.

Раптом простір згустився, і з тіні вирвалося відлуння. Воно кинулося до них — розтягнута, зламана постать, очі якої світилися білим. Раел виставив руку, й полум’я вибухнуло, охопивши істоту. Але цього разу відлуння не розсипалося — воно закричало людським голосом.

— Ра-е-е-ел!..

Він завмер. Лісса відчула, як у ній похололо. Цей крик міг належати лише істині, яку світ намагався сховати.

Відлуння рвонулося знову, і тоді Лісса ступила вперед. Вона схопила Раела за плече, її пальці вп’ялися в його шкіру. Вона направила ментал не назовні, а в нього — у його власні шари пам’яті. Це було небезпечно: чужа свідомість могла відкинути її, але іншого шансу не було.

Їх обоє накрило хвилею.

…Бій. Чорне небо, що розколюється на шматки. Крила, які розгортаються над нею, затуляючи від стріл. Його крик: «Ти боїшся стати чудовиськом, а я вже ним став. Ми однакові!» — і поцілунок у пітьмі.

Раел відсахнувся, ніби від удару. Його очі розширилися, полум’я в його руках спалахнуло яскравіше, ніж будь-коли.

— Це… це мої спогади?.. Чи твої?.. — він задихався, не розуміючи, що відбувається.

Лісса дивилася на нього крізь сльози. Вона знала: правда рветься назовні, і більше немає способу стримати її.

— Це наше, — прошепотіла вона. — Те, що ми втратили… і те, що ми мусимо відновити.

Відлуння заревіло ще раз і розсипалося в пил. Але залишилося щось більше — у Раелі щось зрушилося. Його душа розкололася, і крізь тріщину вирвався спогад, який він не міг пояснити.

Він схопив її за руку — занадто міцно, з відчаєм.

— Хто ти? — його голос тремтів. — Чому я бачу це? Чому я відчуваю, що… що ми вже жили цим життям?

Лісса не могла відповісти. Вона знала: кожне слово зараз могло зламати його розум. Вона лише поклала руку йому на обличчя.

— Ти згадаєш, — сказала вона. — Але не все одразу. Інакше ми загубимо тебе.

Його очі ще палали — не від вогню, а від жаху й надії водночас. Він кивнув, хоча й не розумів. І в цей момент Лісса усвідомила: шлях почався. Вона більше не сама.

Але разом із тим у глибині відлуння заворушилося інше. Ті, хто чекають, відчули перший спалах. І тепер вони знали: бар’єр слабшає.

Коли Раел нарешті відпустив її руку, площа занурилася в гнітючу тишу. Здавалося, навіть зірки над селищем затамували подих, чекаючи, що буде далі. Він відійшов на кілька кроків, все ще тримаючись за груди, наче боявся, що полум’я в ньому спалить його зсередини.

— Я… мушу зрозуміти, — тільки й зміг вимовити він. — Чому ти — ключ до цього всього? Чому в твоїх очах я бачу те, чого не знаю?

Інріс, якого знало селище, був харизматичним мандрівним наставником. Але зараз перед нею стояв Раел. Її Раел. І водночас — чужий.

Вона хотіла крикнути: бо ти завжди був поруч, бо ми пройшли крізь вогонь і кров, бо ти віддав себе за мене. Але слова застрягли в горлі.

Вона лише знизала плечима, вдаючи байдужість:
— Можливо, Палімпсест торкається нас обох. У відлуннях легко загубитися.

Він не відповів. Лише кивнув і відійшов у темряву, залишивши її одну.

Коли ніч остаточно спала на селище, Лісса сиділа на даху хатини, дивлячись у небо. Її пальці ще пам’ятали жар його руки, її тіло ще тремтіло від крику відлуння.

Ти знову на краю прірви, сказала вона собі подумки. Ще крок — і він згадає. Але якщо він згадає все одразу, він може зламатися. Він був темрявою, він був силою, яка жила на межі. Чи витримає він правду?

Її серце стискалося від болю. Вона відчувала, як усередині борються дві сили: жагуче бажання повернути його собі, і холодний страх втратити його вдруге — тепер уже назавжди.

— Раеле… — шепнула вона в ніч. — Коли ти згадаєш, я не знаю, чи зможу я тримати тебе.

Але відповіддю їй був тільки шурхіт трави, спів землі, що пам’ятала все, навіть ті крики, які вона воліла б забути.

І тоді вона дала собі клятву: поки не буде впевнена, що він витримає, вона мовчатиме. Вона дозволить його душі повертати шматки минулого повільно, шар за шаром, так, як відновлюють старий рукопис. Інакше — він згорить у власному вогні.

Лісса заплющила очі й згорнулася клубком на холодному камінні. Сльози тихо стікали щоками, але вона не витирала їх. Бо тепер це була частина її сили: тримати біль у собі, не дозволяючи йому стати зброєю проти тих, кого вона любила.

Її власний голос, ледь чутний, прозвучав у тиші:
— Ви всі повернетеся до мене. Навіть якщо для цього я знову згорю.

І десь у глибині Палімпсесту ледь чутно озвалися три відлуння — три голоси, які вона втратила. Її шлях тільки починався.