Глава XIII. Полювання Відлунь

Ніч упала швидше, ніж вона звикла. У Аркадії темрява не була порожньою — вона була наповнена шепотом пам’яті, і коли шепіт заговорив гучно, то прозвучав як вир. Лісса відчула це, перш ніж дізналася: струна у повітрі дернулася так, ніби хтось різко доторкнувся до серця світу.

Спочатку вони були лиш тінями — мов неправильно зшиті проблиски старих образів, що шукали вихід. Потім обрис став чіткішим: тіла, зшиті з забутих криків і кліпання зірок, очі, в яких не було відблиску теперішнього. Вони нявчали, як беззубі хижаки, голосом, що не належав жодній мові Академії. Відлуння пробивається крізь пам’ять — так назвали б це вчений — але ім’я цієї біди було інше: ті, що пристосувалися жити між світами, коли бар’єри тріснули.

Лісса стояла на порозі практичного двору — мало кого тепер, вечірній вітер стишив голоси студентів, і лише гул Палімпсесту зберігав звичну мелодію. У неї під рукою був перстень-нагадування: коло срібла з рункою, що вловлювала слабе резонування уламків ключів. Він тремтів. Вона чула у ньому серцебиття друзів, що стискалося й розширювалося як хвиля: близько — і водночас далеко.

Перший удар пролунав без попередження. Істота вирвалася з темряви вулиці, мов рвана тінь. Її форма нагадувала людську, але шкіра була, немов пергамент, на якому стирали інші тексти. Її рука — розтягнута, багатопала — дістала до учня, що затримався біля колонки. Він гукнув, а потім у нього посвітилися очі — світлом не з цього світу. Лісса кинулася вперед.

— Назад! — її голос різко розірвав ніч. Вона кинула перстень в сторону, і руну обняло слабке блакитне світло — хвиля менталу. Камінь-пам’ять поряд видав тріск, і на кілька митей істота відхилилась, немов від удару. Але вона не відступила — вона відчувала волю, що прозирала у кожній взрослій пам’яті, і тягнулася до неї.

Раел — тепер Інріс, мандрівник-вогненник, що вчив селян розпалювати і контролювати вогонь для ковальської роботи — стояв осторонь, відчуваючи, що щось не так. Коли істота спричинила другий напад, він кинуся вперед: у нього не було зброї, але в руках спалахнуло світло, що нагадувало полум’я — не вогонь звичний, а образ вогню, що виникає з пам’яті про бої. Його рухи були спритні й красиві. Один маневр — і створіння оторопіло, вибухнувши дрібними відблисками. Хтось крикнув: «Хто він?» — і Лісса відчула, як в грудях починає рватися те саме знайоме тепло — усмішка Раела. Він дивився на неї; щось у його погляді вказувало на знайоме тяжіння, як на незнайоме ім’я, що б’ється на зв’язці губ.

Каллен — тепер Каель, тихий хранитель підземних архівів — з’явився з глибини дверей бібліотеки з факелом у руці. Він не знав, хто вони, але вмів тихо й рішуче — його рухи були як дбайливе розгорнення сувою. Коли інша істота вхопила маленьку дівчинку зі села, Каель кинувся, прикрив її тілом, і в його очах промайнуло щось знайоме: відблиск давнього обіцяння. Його голос, низький і м’який, наказав: «Відступи». І істота відступила — неначе боїться слова.

Серінн — студентка Академії, що вже йшла своєю новою дорогою, опинилася в епіцентрі. Коли хвиля менталу прокотилася, корона пам’яті, котра ховала в собі її справжню силу, відкликнула на звук і тремтіла. Серінн відчула тягар у грудях і вперше в житті впала на коліна — не від втоми, а від відлуння спогаду про себе, якої вона не мала у свідомості. В її руці — маленький уламок скла, що був вбраний у її волосся, — засяяв. Лісса кинулася до неї, схопила за зап’ястя, і в руках двох жінок засяяло щось, що нагадувало чашу: проблиск справжнього зв’язку.

Але істоти вже не відступали — їх привертала не просто пам’ять. Вони харчувалися тим, що називалось «визнанням»: коли пам’ять того, хто пам’ятає, і пам’ять того, кого шукають, зустрічалися, бар’єри слабшали. Ідея була жахлива: якщо друзі впізнають одне одного — ворота ослабнуть, і тоді відлуння проллється рікою.

Лісса знала: зараз треба діяти не лише силою, а розумом. Вона викликала до себе учнів — не як воїнів, а як носіїв простих ритуалів менталу. Пам’ять могла зберігатися й захищатися не тільки в перстенях чи рунах, а й у слові, в пісні, в спільному дотику. Вона наказала їм співати — не мелодії слави, а старі пісні про дім і щоденність, про те, що зуміло витримати повінь і посуху, — і швидко почала в’язати візерунок захисної пам’яті навколо тих, кого вона ще не змогла повністю захистити.

Пісні заповнили простір, і істоти, що харчувалися розладу, затремтіли. Їхні очі стали мутними, як краплі дощу. Вони відступили за край вулиці, бо звук людської пам’яті був кислотою для їхньої пустоти. Раел, Каель і Серінн опинилися поруч — поряд, але між ними ще висіла стіна забуття.

Після бою Лісса стояла посеред вулиці, руки брудні, серце ломилися від втоми. Вони врятували людей, але хтось впав — студент із її курсу втратив голос назавжди, бо істота вхопила щось більше, ніж тіло — вона вкрала фрагмент особистого наративу. Лісса схилилася над ним, ладна була віддати усе, щоб повернути те, що зникло.

Раел підійшов до неї. Його долоні були вкриті попелом від його власного образу вогню; на обличчі — сліди усмішки, що раптом здалася їй звичною до болю.

— Ти добре знаєш, як воно — бути в центрі, — сказав він тихо. — Ти врятувала нас. І мене. Хоча я й не знаю, чому мені знайома твоя постать.

Серце Лісси стиснулося. У нозі її боліла рішучість — правда була найбільшою зброєю, але і найнебезпечнішим ножем. Якщо вона скаже їм усе зараз — їхнє «сьогодні» може розвалитися під тягарем «вчора». Якщо мовчатиме — то відлуння продовжить обкрадати їх, і одного дня «сьогодні» буде взагалі стерте.

Вона подивилася на Каллена — який тримав в руках пергамент, що розсипався білим пилом пам’яті. Він дивився вниз, не бачив її болю.

— Ми почнемо з малого, — промовила Лісса нарешті. — Ми захистимо людей. Потім — повернемо твоє ім’я. Але не підемо легким шляхом. Якщо ми дамо відлунню шанс використати наш порив, ми втратимо більше, ніж знайдемо.

Раел кивнув, очі його засяяли рідкісним розумінням. Каель мовчки простяг їй руку — жест, який означав обіцянку. Серінн стояла поруч, її рука тримала уламок, що досі тремтів.