Глава XII. Пам’ять, що рве час

Сни прийшли несподівано.

Спершу — до Аріса. Він прокинувся серед ночі в маленькому гостьовому домі прикордонного селища, зірваний власним криком. На його руках горіли сліди вогню, хоча він не торкався полум’я. Він бачив битву — темні крила за спиною, розпечений клинок у руці, і голос жінки, яка кликала його на ім’я, але не на теперішнє. Раел…

Він сидів у темряві, намагаючись упіймати подих. Ніч була тиха, проте в голові гуло, немов після сотні боїв. У дзеркалі він побачив себе — але водночас і когось іншого. Чужий образ, злитий з ним, пульсував під шкірою.

У той самий час у глибині підземної бібліотеки Каель відчув дивне тремтіння пергаментів. Він заснув за читанням стародавнього сувою — і побачив, як тримає на руках дівчину з пораненим плечем. Її очі сяяли блакитним світлом, а він прикривав її тілом від удару, кричав, щоб вона бігла. У сні він чув, як вона називає його Калленом. Прокинувшись, Каель довго сидів серед тиші, дивлячись на пальці, які тремтіли, наче ще тримали чиюсь долоню.

А в стінах Академії Сірея теж бачила сон. Вона стояла серед зали, де стіни пульсували, мов живі, і на її голові була корона з уламків світла й тіні. Вона відчувала вагу влади, якої ніколи не знала, і поряд була темноволоса дівчина з очима, сповненими болю й ніжності. «Ти — Серінн», — шепотів голос. Вона прокинулася з цим іменем на вустах. Її серце билося швидко, ніби від бігу, і вона довго дивилася у вікно, не розуміючи, чому їй раптом так боляче й так самотньо.

Лісса відчула це першою.

Її сни сплелися з їхніми. Вона бачила тих самих людей, але тепер не лише у власній пам’яті — їхні душі тягнулися до неї самі. Вдень вона викладала, вела учнів крізь складні вправи з менталу, а вночі відчувала, як нитки чужих спогадів переплітаються з її серцем.

Одного вечора вона зустріла Аріса. Він ішов їй назустріч дорогою до річки, і його погляд був неспокійний.

— Цікаво, — сказав він, намагаючись здаватися легким. — Чи був у вас колись сон, що здавався більш реальним, ніж день?

Лісса відчула, як слова стискають її горло. Вона дивилася в його очі й бачила там Раела — того, кого тримала в пам’яті, як рану.

— Так, — відповіла вона після довгої паузи. — Іноді сни — це не просто сни.

Він засміявся нервово, але погляд його не відривався від неї. В глибині його душі щось відгукувалося на її присутність.

Каель теж не витримав. Він шукав її у залах Академії й мовчки поклав перед нею сувій.

— Я бачив битву, — прошепотів він. — І я… я не був собою.

Лісса ледь торкнулася його руки — і відчула все. Його сон був її спогадом. Її серце стислося так, що вона ледве стримала крик.

А Сірея одного ранку просто підійшла до Лісси й запитала:

— Чому мені сниться, що я… королева? Чому я відчуваю, ніби ти вже була поруч зі мною?

І тоді Лісса зрозуміла: тіні минулих світів уже прориваються крізь тканину цього. Вона більше не може зупинити цей процес. Вони пам’ятають — навіть якщо не знають цього.

Її мучила дилема: сказати їм правду і ризикнути розірвати їхнє теперішнє життя — чи мовчати, дозволивши їм жити новими іменами, новими долями.

Але щоночі сни ставали сильнішими. Вони тягнули їх до неї, і щоразу їхні голоси звучали виразніше.

Раел… Каллен… Серінн…

Її ім’я шепотіли три різні долі. І кожен шепіт рвав час, наближаючи мить, коли вибору вже не залишиться.