Глава XI. Вузли пам’яті

Вузли пам’яті — так у Академії називали ті місця, де шари світу перетиналися, сплітаючи різні історії воєдино. Для більшості вони були простими природними феноменами: поля, де трава співала чужими голосами, ріки, що показували обличчя давно померлих. Але для Лісси вони були пастками. Бо саме там спогади двох зруйнованих світів проривалися у цей — і саме там вона найбільше боялася зустріти тих, кого втратила.

Її перша зустріч із Раелом була такою.

Він стояв серед натовпу в прикордонному селищі, де пам’ять землі ламалася, видаючи крики загиблих з іншої реальності. Його нове ім’я — Аріс — вже ходило по вустах усіх: харизматичний учитель Вогню, мандрівник, якого чекали в кожному селі. Люди довіряли йому, діти ловили кожне слово, і навіть старі кланялися з пошаною.

Але Лісса бачила щось інше.
Вона впізнала його ходу, жорсткість плечей, погляд, який ніби випалював простір перед собою. Раел. Її Раел. Той, хто цілував її серед тіней, кажучи, що вони однакові.

Він глянув на неї — і завмер. Його очі не впізнали, але в них блиснуло щось, схоже на біль.
— Ми знайомі? — спитав він, і голос його був майже той самий, що колись.

Лісса відчула, як у ній розривається тиша. Сказати правду? Розповісти все?
Але Аріс усміхнувся, і навколо знову спалахнули дитячі сміхи, розмова, життя. Йому дали новий світ, новий шлях. І вона не мала права зламати це.

Вона лиш опустила голову.
— Ні, — відповіла тихо. — Ми не знайомі.

Каллен — Каель — був іншим випробуванням.

Бібліотека, де він служив хранителем, була схожа на підземний собор. Стелажі неслися вгору на сотні метрів, утворюючи вежі з каменю й світла, а тиша була такою густою, що кожне слово звучало як крик.

Він сидів серед книг, коли Лісса увійшла. І світ ніби зупинився.
Його теплі очі піднялися — і на мить вона відчула, що він пам’ятає. Але потім він усміхнувся так, як усміхаються до чужинців.
— Ви шукаєте відомості? — спитав він. Його голос був лагідним, але відстороненим.

Лісса хотіла кинутися до нього, розповісти все, показати уламки ключів, довести, що він не просто бібліотекар, а воїн світла, її друг, її опора. Але натомість сказала лише:
— Я шукаю… себе.

Він кивнув, нічого не підозрюючи, і простягнув їй книгу. Його пальці торкнулися її руки. І цей дотик був болючішим за ніж будь-якої правди.

А Серінн — Сірея — була найбільшою мукою.

Вона сміялася серед учнів Академії, сперечалася з наставниками, навіть підморгувала Ліссі зухвало, коли та читала лекції. Її дух був той самий — непокірний, яскравий, живий. Але вона не пам’ятала корони. Не пам’ятала свого вибору, своєї жертви.

Одного разу після заняття вона підбігла до Лісси й спитала:
— Чому ти завжди дивишся на мене так, ніби я щось загубила?

Лісса ледве стримала сльози.
— Бо, можливо, ти знайдеш це, коли настане час, — відповіла вона.

Сірея лише знизала плечима й побігла далі, залишивши за собою відлуння сміху, який ранив сильніше, ніж крик.

Та вибір мовчати не врятував її від небезпеки.

У ту ж ніч, коли вона повернулася до себе, «відлуння» знову розкололо тканину світу. Із тріщин вирвалися створіння — не плоть, не тінь, а щось середнє, нагадування про тих, хто загинув за Брамою. Їхні голоси кричали іменами: «Раел! Каллен! Серінн!» — рвали простір, намагаючись прорватися у цей світ.

Лісса стала проти них одна. І зрозуміла: вона може мовчати перед людьми, але світ не дасть їй спокою. Бо уламки ключів у ній уже кличуть тих, хто мусить згадати.

І ці зустрічі — лише початок.