Глава X. Голоси, що повертаються

Аркадія ще спала, коли Лісса повернулася з прикордоння. Місто виглядало спокійним: башти світлилися м’яким перламутром, вулиці текли повільними ріками пам’яті, і навіть повітря співало тишею. Але вона знала: після тієї ночі нічого вже не буде таким самим.

Уламки ключів під її серцем билися так, ніби хотіли вирватися назовні. Кожен їхній удар віддавався у повітрі, і Лісса відчувала: хвиля, яку вона випустила в Палімпсесті, у прикордонному селищі, не зникла. Вона розійшлася далі, прокидаючись у душах тих, кого вона шукала.

І вони відповіли.

Раел.

Його називали іншим ім’ям тепер — Аріс. Мандрівний наставник стихії Вогню, якого поважали й боялися водночас. Він вчив селян, як розпалювати вогонь без кресала, і воїнів — як слухати полум’я, щоб воно не палило, а вказувало шлях. Його харизма була такою ж, як колись: люди йшли за ним, навіть не розуміючи чому.

Тієї ночі він сидів біля багаття з учнями, коли раптом вогонь змінився. Із червоних язиків проступило обличчя. Її обличчя. Лісса.

Його серце стиснулося, він підняв руку, ніби хотів доторкнутися.
— Хто ти? — прошепотів він.

Вогонь не відповів, лише тремтів, мов від плачу. Але в грудях Аріса щось відгукнулося. Більше, ніж відлуння. Більше, ніж сон. Пам’ять.

Каллен.

Його знали під ім’ям Каель. Він був хранителем підземної бібліотеки в Серелі, місті-тиші, де книги не писали чорнилом, а вплітали в стіни каменю. Каель ніколи не залишав архіви, лише слухав і записував, занурений у спогади світів. Його очі світилися тим самим лагідним теплом, яке колись рятувало Ліссу від власної темряви.

Але тієї ночі спогади зрадили його. Камені заговорили голосом, якого він не чув раніше. Голосом, що кликав його ім’ям, забутим давно:
— Каллен…

Він схопився, серце вибухало ударами. Стіни гуділи, книги дрижали. І він бачив: серед тіней, між плитами, стоїть постать. Жіноча. Її силует — знайомий, болісно знайомий.

Він простягнув руку, та образ розчинився. Залишивши його з єдиним відчуттям: він когось загубив. І цей хтось шукає його.

Серінн.

Її нове ім’я було Сірея. Вона навчалася в Академії як проста учениця, ще не знаючи, що в її жилах тече кров корони. Вона сміялася гучніше за всіх, була сміливою й непокірною, але ночами її снилися дивні сни.

Тієї ночі вона прокинулася зі сльозами на щоках. Уві сні вона стояла в центрі Кола Падіння, в руках тримала уламок ключа, а поруч дівчина кричала її ім’я: «Серінн!»

Вона схопилася й довго сиділа, обійнявши коліна. Серце билося, ніби ось-ось розірветься. Вона не знала, хто та дівчина. Але знала одне: це не був звичайний сон. Це було щось справжнє.

А Лісса прокинулася в Академії, з обличчям, мокрим від сліз. Вона відчувала їх усіх трьох — не образи, не відлуння, а живих. Раела. Каллена. Серінн.

Вони тут. Вони поруч. Але вони не пам’ятають.

І світ вимагав від неї вибору: сказати правду й розірвати їхнє теперішнє життя — чи мовчати й дати їм жити в новій долі.

Та що б вона не вирішила, вже було зрозуміло: дороги їх знову сходяться.

Бо голоси повернулися. І тепер вони кликали не лише її — вони кликали самі себе.