Глава IX. Відлуння мовчання

Ніч у прикордонні була іншою, ніж у місті. Аркадія світилася навіть у темряві, її кристалічні вежі відбивали потоки сонця й рік неба, даруючи спокій. Тут же, серед гір і розтрісканих долин, ніч була тягучою й глухою, мов віддих великої істоти, яка ховається під землею. Лісса йшла сама, лише іноді відчуваючи присутність менталу — пам’ять трави, каменю, води тримала її в реальності.

Але щось було не так.

Спершу це було схоже на тремтіння в повітрі, легкий шепіт, що приходив не ззовні, а зсередини. Потім тіні почали подвоюватися: її власна тінь від факела раптом витяглася, перетворившись на іншу фігуру. Вона впізнала ходу — впевнену, хижу. Серце здригнулося: Раел.

Із темряви вийшло обличчя. Воно було його — зухвалий усміх, тіні, що розкривалися крилами. Але очі горіли червоним, а голос лунав порожнім:
— Ти завжди знала, що ми однакові. Чому тікаєш тепер?

Лісса вихопила меча. Сталь відбивала світло, але вона відчула, що це безсилля: те, що стояло перед нею, не мало тіла. Це був уламок пам’яті, що оживився, вирваний із тієї миті, коли Раел віддав себе в темряву.

І тоді з’явився інший.

Зі стін гір виступив Каллен. Білий плащ, очі, повні світла. Але те світло було мертвим, сліпучим, і від нього йшов біль. Його голос, колись лагідний, тепер звучав, як удар дзвону:
— Ти прирекла нас. І тепер приречеш цей світ.

Вона відступила, та в повітрі вже почулося інше — жіночий шепіт. Серінн. Її тінь виникла з води, що текла неподалік. Серінн простягнула руку, але пальці розсипалися на уламки корони, що падали до ріки.
— Ти тримала мене за руку… а потім відпустила.

Лісса закричала. Ударила мечем — сталь пройшла крізь них, лише викликавши відлуння. Відлуння ставали гучнішими, множилися. Їхні обличчя виринали з кожної тіні, з кожної краплі води. Вони йшли до неї, повторюючи слова, які вона найбільше боялася почути.

Її руки тремтіли. Старий світ кликав її назад, мов ланцюг.

«Ні!» — вона зціпила зуби. — «Я не дам вам… я не дам їм забрати мене».

І тоді вона згадала. Ментал. Цей світ не кликав до битви мечами чи криками. Він кликав слухати.

Лісса впала на коліна й притиснула долоні до землі. Камінь відгукнувся: він пам’ятав, як народжувався у вогні, і цей вогонь ще жив у ньому. Вода шепнула про мільйони життів, що пили її, і в кожному було щось справжнє. Повітря принесло голоси дітей, що сміялися на луках. Земля співала повільно, глибоко.

Вона відчинила себе всьому цьому. І тоді спогади ожили в її руках, переплітаючись. Не як біль, а як гармонія.

Тіні зупинилися.

Раел із червоними очима завмер, наче спіткнувся. Каллен закрив обличчя руками, немов у світлі щось розчинило його. Серінн розплакалася, і її сльози стали водою, чистою й прозорою.

— Ви — не вони, — прошепотіла Лісса. — Ви — уламки. І я не дозволю вам стати їхніми могилами.

Вона підняла руки. Потоки стихій — земля, вода, вогонь, повітря — обплели примар, і ті розсипалися на сотні іскор. Іскри піднялися в небо й розчинилися в золотих ріках, що текли серед хмар.

Тиша впала.

Лісса стояла одна, задихана, з мечем у руці, який тепер здавався зайвим. Її плечі тремтіли, а очі палали сльозами.

Вона перемогла. Але відчуття не було перемогою. Бо в серці лишилася пустка: вона побачила їх усіх, почула їхні голоси — й зрозуміла, що вони поруч, але не з нею.

А ще — уламки ключів у її грудях пульсували так сильно, що кожен удар віддавався болем. Вона зрозуміла: чим довше мовчатиме, чим дужче ховатиме правду, тим більше таких створінь приходитиме. Минуле не лишило її. Воно виривалося у цей світ.

Лісса підняла очі на ріки сонць. І вперше за довгий час злякалася не ворогів, а себе.

Бо вона — їхній міст. І, можливо, їхня остання надія.

Глава X. Голоси, що повертаються

Аркадія ще спала, коли Лісса повернулася з прикордоння. Місто виглядало спокійним: башти світлилися м’яким перламутром, вулиці текли повільними ріками пам’яті, і навіть повітря співало тишею. Але вона знала: після тієї ночі нічого вже не буде таким самим.

Уламки ключів під її серцем билися так, ніби хотіли вирватися назовні. Кожен їхній удар віддавався у повітрі, і Лісса відчувала: хвиля, яку вона випустила в Палімпсесті, у прикордонному селищі, не зникла. Вона розійшлася далі, прокидаючись у душах тих, кого вона шукала.

І вони відповіли.

Раел.

Його називали іншим ім’ям тепер — Аріс. Мандрівний наставник стихії Вогню, якого поважали й боялися водночас. Він вчив селян, як розпалювати вогонь без кресала, і воїнів — як слухати полум’я, щоб воно не палило, а вказувало шлях. Його харизма була такою ж, як колись: люди йшли за ним, навіть не розуміючи чому.

Тієї ночі він сидів біля багаття з учнями, коли раптом вогонь змінився. Із червоних язиків проступило обличчя. Її обличчя. Лісса.

Його серце стиснулося, він підняв руку, ніби хотів доторкнутися.
— Хто ти? — прошепотів він.

Вогонь не відповів, лише тремтів, мов від плачу. Але в грудях Аріса щось відгукнулося. Більше, ніж відлуння. Більше, ніж сон. Пам’ять.

Каллен.

Його знали під ім’ям Каель. Він був хранителем підземної бібліотеки в Серелі, місті-тиші, де книги не писали чорнилом, а вплітали в стіни каменю. Каель ніколи не залишав архіви, лише слухав і записував, занурений у спогади світів. Його очі світилися тим самим лагідним теплом, яке колись рятувало Ліссу від власної темряви.

Але тієї ночі спогади зрадили його. Камені заговорили голосом, якого він не чув раніше. Голосом, що кликав його ім’ям, забутим давно:
— Каллен…

Він схопився, серце вибухало ударами. Стіни гуділи, книги дрижали. І він бачив: серед тіней, між плитами, стоїть постать. Жіноча. Її силует — знайомий, болісно знайомий.

Він простягнув руку, та образ розчинився. Залишивши його з єдиним відчуттям: він когось загубив. І цей хтось шукає його.

Серінн.

Її нове ім’я було Сірея. Вона навчалася в Академії як проста учениця, ще не знаючи, що в її жилах тече кров корони. Вона сміялася гучніше за всіх, була сміливою й непокірною, але ночами її снилися дивні сни.