Глава VIII. Вибір мовчання

Аркадія сяяла вечірнім світлом, і золоті течії у небі текли повільніше, ніби сам час тут уповільнив крок. Лісса стояла на порозі власного вибору. Вона знайшла їх — усіх трьох. Раела. Каллена. Серінн. І кожна зустріч різала серце гостріше, ніж будь-який клинок. Вони були тут, живі, але не пам’ятали. Не пам’ятали її, не пам’ятали світів, де вони разом боролися, кохали й гинули.

Раел — іскра, що не догоріла

Вона зустріла його першого — серед людей, що вчилися керувати стихією Вогню. Він називав себе Арден. Для інших він був мандрівним наставником, харизматичним, сильним, з тінню усмішки, яка підкорювала серця. Але для Лісси він був Раелом, навіть якщо він цього не знав.

Її пальці тремтіли, коли вона дивилася на нього. Чорне волосся, ті самі жорсткі лінії вилиць, той самий вогонь у голосі. Лише очі змінилися — тепер вони світилися рівним полум’ям, а не темною прірвою.

— Ви чужинка з Академії, — сказав він, коли вони лишилися наодинці після тренування. — Але дивитесь на мене так, ніби бачили раніше.

Його усмішка була легкою, грайливою, але в глибині погляду проблискнула настороженість. Лісса відчула, як слова піднімаються з її грудей, як прагнуть вирватися: «Так, я бачила тебе. Я тримала тебе за руку, коли тіні розривали світ. Ти цілував мене у лісі темних голосів».

Але раптом земля здригнулася — зі схилу вдарила хвиля вогню, породжена некерованим відлунням пам’яті. Селище опинилося під загрозою. Арден кинувся гасити полум’я, люди кричали. Лісса теж простягла руки, вплітаючи пам’ять каменю й води, щоб приборкати спалах.

Коли все стихло, він глянув на неї — у його погляді було щось невимовне. Знайоме.

— Дякую, — коротко мовив він. — Ви сильні. Але… у вас є щось таке, що я не можу прочитати.

Лісса ледь усміхнулася.

Ти завжди казав це, Раеле. І завжди бачив мене наскрізь.

Вона могла сказати правду. Але відчула: його життя тут інакше. Він вільний. Вогонь його не зжирає. І вона… мусила мовчати.

Каллен — світло серед тиші

Другим вона знайшла Каллена. У цьому світі він носив ім’я Каель і працював хранителем підземної бібліотеки в Аркадії. Його дім — нескінченні зали, наповнені плитами пам’яті. Він ходив серед них, мов серед зірок, і його спокій був майже святим.

Він підвів голову, коли Лісса увійшла до бібліотеки. Його погляд — теплий, як сонячний промінь, що пробивається крізь морок. Такий самий, як колись.

— Ви… не місцева, — сказав він тихо. — Я відчуваю від вас хвилю інших спогадів. Вона тремтить, немов світ, що шукає свого імені.

Лісса завмерла. Його здатність — читати пам’ять у людях, як інші читали у камені чи воді. Він дивився на неї, і вона боялася, що він побачить надто багато.

— Ви багато втратили, — додав він. — Але не втратили себе. Це… рідкість.

Вона ледь не заплакала. Він стояв перед нею, не знаючи, що колись поклав своє життя, аби захистити її найкращу подругу. Не знаючи, що його серце колись билося в унісон з Серінн.

Вона відкрила рота, щоб сказати: «Ти — Каллен. Ти був світлом у темряві». Але її власні спогади вдарили, як хвиля. Вона згадала його смерть. Його очі, коли він падав.

Вона не мала права зруйнувати його спокій. Тут, у бібліотеці, він був живий. І це було важливіше за її біль.

Вона мовчала.

Серінн — серце, що не пам’ятає себе

Найважче було з нею.

Серінн жила під іншим ім’ям — Сеаріс. Вона була ученицею Академії, юною й сильною, із вогником у очах. Вона сміялася легко, сперечалася з викладачами, шукала ризику. Лісса бачила її щодня, бачила її рухи, її обличчя. І кожного разу серце стискалося від болю.

Бо це була вона. Та сама Серінн, яка віддала життя, щоб замкнути ключі. Та сама, що прошепотіла: «Ти мусиш бути моїм спадком».

І тепер вона стояла перед Ліссою, жива, але не пам’ятаючи нічого.

— Наставнице, — якось сказала Сеаріс, затримавшись після занять. — Чому ви дивитеся на мене так, ніби я вже прожила чиєсь життя?

Лісса ледь не задихнулася. Вона хотіла кинутися до неї, обійняти, розповісти все. Але вона бачила: ця дівчина щаслива. Вона не носить корону, що тисне. Вона не знає прокляття.

Лісса посміхнулася крізь сльози.

— Бо ти маєш у собі силу. І я бачу її.

— Яку силу? — запитала дівчина.

— Силу бути собою, — відповіла Лісса.

І мовчала про все інше.

Вибір мовчання

Увечері Лісса стояла на терасі Аркадії. Над головою текли золоті ріки сонць, під ногами шуміло місто. Вона тримала у руці уламок ключа, що досі зберігала в серці. Він тремтів, наче відповідав на її сумніви.

Вона знайшла їх. Вони були живі. Але вони були інші.

Вона шепотіла в ніч:

— Я носій ключів. Я останній уламок двох світів. Але я мушу мовчати. Бо правда може вбити їх удруге.

Сльози падали з її очей, та Лісса стояла рівно.

Цей світ дав їй найдорожче — друзів, яких вона втратила. Але він же забрав її право назвати їх своїми.

І вона вибрала мовчання.