Глава VII. Три шляхи

Після зустрічі з Раелом Лісса довго не знаходила спокою. Його обличчя, його голос, навіть нове ім’я — Каель — переслідували її у снах. Удень вона намагалася викладати, слухати своїх учнів, але в пам’яті весь час відлунювала мить, коли їхні погляди зійшлися. Він щось відчув. Вона була певна цього. І все ж — він не згадав.

Академія тим часом доручила їй нове завдання: зібрати свідчення про відлуння в інших місцях. Вона погодилася без вагань. Тепер вона знала: ці поїздки не лише про чужу пам'ять — вони про її власне серце.

1. Шлях до Каллена

Підземна бібліотека, про яку розповідали архіватори, лежала далеко на сході, під горами, що співали низькими голосами. Там, у лабіринтах, зберігалися найстаріші пам’яті матерії — ті, які навіть менталі боялися слухати, бо в них жили тіні забуття.

Лісса увійшла до бібліотеки зі смолоскипом у руці. Повітря було прохолодне й вологе, і кожен крок луною розносився під склепінням. Сотні кам’яних плит стояли рядами, наче сплячі воїни.

І серед них — він.

Високий чоловік у темному плащі, з книгами в руках. Його волосся було світліше, ніж колись, і зібране в вузол. Його рухи були спокійні, обережні, наче він боявся розбудити стіни.

— Пане Орен, — обізвався один із учнів, що супроводжував Ліссу. — Це вона, викладачка з Аркадії.

Орен. Нове ім’я. Але в очах — те саме тепло. Каллен.

Він підняв голову, і Лісса відчула, як серце підскочило до горла. Він посміхнувся їй — стримано, але щиро.

— Вітаю у Бібліотеці Тиші, — сказав він. — Тут ми не говоримо багато. Ми слухаємо.

Його голос був тихий, лагідний, але в ньому звучала та сама глибина, що колись змушувала її вірити, навіть у найтемніші ночі.

Вона підійшла ближче, не зводячи з нього очей.
— Ви… давно тут працюєте?

— Усе моє життя, скільки пам’ятаю, — відповів він. — Я слухаю історії каменю й тримаю їх у спокої.

Йому здавалося природним говорити так, ніби він народився серед цих плит. Він не знав про їхні битви, про свою жертву. Але в кожному його русі жила та сама ніжність, яка колись рятувала її від відчаю.

Лісса ледве стримувала сльози. Вона хотіла крикнути: «Ти Каллен! Ти той, хто вів мене крізь морок!» Але тільки прошепотіла:
— Тиша пасує вам.

Він схилив голову.
— Іноді тиша каже більше, ніж слова.

Її пальці тремтіли. Вона залишила його там, серед плит, знаючи: він поруч. Але не з нею.

2. Шлях до Серінн

Дорога назад вела через Аркадію. І саме там, серед зал Академії, сталося третє диво.

Вона йшла коридором, коли почула сміх — дзвінкий, сміливий, такий знайомий, що у Лісси похололо в жилах. Вона увійшла в аудиторію й побачила групу нових учениць, серед яких одна стояла в центрі, сперши руки на стіл, мов командир серед солдатів.

Її волосся було темніше, ніж колись, і погляд юніший. Вона носила просту учнівську форму, без прикрас і корон. Але постава, усмішка, іскра в очах — це була вона.

Серінн.

Її називали Аеліна. І для всіх вона була звичайною дівчиною, талановитою, але не особливою. Вона сміялася, сперечалася, сміливо кидала виклик наставникам.

Але Лісса знала. Вона бачила її кров, що колись світилася рунами. Вона пам’ятала останні слова: «Ти завжди була моєю силою».

Тепер перед нею стояла та сама душа, але без тягаря минулого.

Вона підійшла, і Аеліна — Серінн — зупинилася. На мить їхні очі зустрілися, й у тих очах промайнуло щось невловиме. Наче тінь спогаду.

— Ви нова наставниця? — запитала дівчина, уважно вдивляючись.

— Так, — відповіла Лісса. Голос її зрадницьки тремтів. — Моє ім’я Лісса.

Аеліна всміхнулася.
— А моє — Аеліна. Сподіваюся, ми ще зустрінемося.

І знову сміх. Легкий, вільний, якого Лісса не чула так давно.

Вона вийшла з аудиторії, не відчуваючи землі під ногами. Серце боліло, наче його роздирали на частини.

3. Вузол у серці

Троє. Раел — тепер Каель. Каллен — Орен. Серінн — Аеліна. Вони всі поруч, вони дихають тим самим повітрям, але не знають її. Їхнє минуле стерте, переплетене новою тканиною цього світу.

Лісса сиділа на даху Академії, дивлячись на золоті ріки в небі. Вона відчувала себе найщасливішою й найнещаснішою водночас.

— Ви тут, — прошепотіла вона. — І цього має вистачити. Але чому моє серце не вміє мовчати?..

Вітер приніс їй шепіт пам’яті. Здавалося, навіть цей світ розумів її муку.

Її шлях тепер мав три напрямки, три нитки, які вели в різні боки. Але вузол був один — у її серці.

І Лісса знала: колись їй доведеться його розв’язати.