Глава V. Дзеркало спогадів

Ніч була густою, але не темною: зоряні ріки світилися над Аркадією, і їхнє сяйво падало крізь вікна Палімпсесту, відкидаючи на підлогу мерехтливі відблиски. Лісса стояла на порозі і знала: настав час. Більше не можна було відкладати.

Плити пам’яті тихо гули, коли вона проходила між ними. Здавалося, що самі коридори тремтять від її рішучості. У руках вона тримала уламок ключа — єдине, що лишилося з минулих світів. Його поверхня світилася холодним відблиском, і він відповідав на кожен її подих, ніби живий.

— Пам’ятай мене, — прошепотіла вона, не знаючи, кому саме. Раелу? Каллену? Серінн? Чи самій собі?

Плита, до якої вона наблизилася, розгорнула перед нею не текст, а двері. Дзеркальні. Вона побачила у відображенні себе — але це була не вона. Її погляд був темніший, плечі обважнілі, а обличчя вкрите слідами тих битв, яких вона тут ще не прожила.

Вона ступила вперед. Дзеркало розчинилося, і Лісса опинилася в залі, де не було підлоги, ні стін. Лише нескінченні відображення. Сотні, тисячі дзеркал, розташованих у повітрі, кожне показувало інший світ, інший відбиток.

У першому Раел сміявся, обіймаючи дитину. У другому він горів у полум’ї, що пожирало його тіло. У третьому стояв сам, з мечем у руках, і його крила були обірвані.

Лісса тремтіла. Вона підходила ближче, намагаючись знайти «свого» Раела, того, кого пам’ятала. Але кожне дзеркало відштовхувало її, показуючи новий варіант, нову втрату.

— Досить… — голос її зірвався на шепіт. — Я не хочу можливостей. Я хочу вас.

І тоді дзеркала змінилися. В одному вона побачила Каллена. Його руки, вкриті землею, тримали книгу. Його обличчя було спокійним, але очі — порожніми. Він не впізнавав її.

У другому дзеркалі Серінн сиділа серед учнів Академії, сміялася, злегка закинувши голову назад. Але на її скроні блищала крихітна корона, прозора, як кришталь. Вона не знала про неї. Не пам’ятала.

Сльози навернулися на очі Лісси. Вона простягнула руки до дзеркал, і ті почали тремтіти, наче їхній вміст намагався вирватися назовні. Їй здалося, що вона відчула тепло долоні Раела, подих Каллена, легкий дотик Серінн до її плеча.

— Ви тут, — прошепотіла вона, стискаючи уламок ключа. — Ви поруч.

Але саме в цю мить зал здригнувся. Дзеркала потемніли. Із тріщин, що пробігли їхніми поверхнями, потекла чорна рідина — густа, липка, мов сама забутість. Вона тягнулася до Лісси, шепочучи голосами, які вона не знала.

— Вони не твої. Вони наші.

Голос був холодний, порожній. Не схожий ні на Раела, ні на Каллена, ні на Серінн. Це була сама Безодня, та частина пам’яті, яка завжди намагається стерти більше, ніж варто.

Лісса закричала, стискаючи уламок ключа. Його світло спалахнуло, розрізавши темряву. Дзеркала на мить стали чистими. І вона побачила: троє стоять разом. Раел, Каллен і Серінн. Їхні обличчя були затуманені, ніби намальовані водою, але вона знала — це вони.

— Ліссо… — прошепотіли вони в унісон.

Її серце зупинилося. Вона кинулася вперед, але дзеркала розлетілися на уламки, і постаті розсипалися на світло.

Вона впала на коліна, тримаючи уламок ключа в руках. Він більше не світився. Лише холодно пульсував.

І тоді вона зрозуміла: їхні сутності розкидані по світу. Вони існують — але не як ті, ким були. Щоб повернути їх, їй треба вплести їхні тіні у пам’ять інших людей. Лише тоді вони зможуть знову зібратися докупи.

Вона підвелася. Її ноги тремтіли, але в очах горів вогонь. Вона знала, що шлях буде страшним, що кожен крок вимагатиме жертви. Але тепер вона мала мету.

Бо в цьому світі навіть пам’ять може воскресити тих, кого забрала смерть.