Глава IV. Тіні у Палімпсесті

Академія завжди вважалася місцем гармонії. Її зали були збудовані з живого каменю, що світився теплом, і навіть тиша там мала спокійний ритм. Але в перші місяці викладання Лісси в цьому ритмі з’явилися збої.

Спочатку вони здавалися випадковістю.

Один учень, дівчина з ясними очима, під час вправи «Міст тиші» раптом зомліла. Вона прошепотіла щось чужою мовою — і Лісса, холодніючи, впізнала у цих звуках відголоски заклять, які Раел шепотів у темних лісах іншого світу.

Іншого разу хлопець, читаючи пам'ять дерева, побачив у його корі не історії цього світу, а уламки битви: полум’я, тріщини в небі, меч, який Лісса надто добре пам’ятала. І серед цього хаосу — Каллен, з його спокійними очима, що завжди дивилися крізь біль.

Третя подія вразила найбільше. Під час колективного плетіння пам’ятей у великій залі одна з учениць раптом заплакала й сказала, що бачить корону з холодного світла й дівчину, яка згоряє в сяйві. У її словах Лісса впізнала останній момент Серінн.

Відлуння двох світів

Учні були перелякані. Вони не знали, що означають ці видіння. Наставники шепотіли про «пам’ятні хвилі», які часом траплялися, коли спогади різних поколінь перетиналися. Але Лісса знала: це не випадковість.

Це були уламки двох зруйнованих світів, які просочувалися крізь неї. Адже саме вона носила в собі ключі. Вона була тією тріщиною, через яку чужі історії проривалися у цей гармонійний світ.

Вночі вона довго сиділа в порожньому Палімпсесті. Плити підлоги світилися блідим сяйвом, кожна з них зберігала пам’ять століть. Лісса сіла посередині, поклала руки на камінь і прошепотіла:

— Якщо ви справді тут… дайте знак.

Її серце калатало, як у ті часи, коли вона ще ховалася від темряви в лісах Раела.

Спершу було лише гудіння. А потім — голос. Низький, обпікаючий, знайомий до болю:

«Ти не втекла від мене, Ліссо. Я завжди йду за тобою. Бо ми однакові».

Це був Раел. Його тіньова усмішка, його жар, який завжди палив її більше, ніж вогонь.

Вона затулила вуха, але голос лунав у пам’яті, а не в звуках.

І одразу ж інший — світліший, мов дзвін меча в храмі:

«Не слухай його. Ти маєш силу тримати світ. Ти завжди мала».

Це був Каллен. Його присутність була, як завжди, спокійною, але тепер і болісною: спогад про того, кого вона втратила.

А потім — найніжніше відлуння. Голос, який був для неї колись і любов’ю, і домівкою:

«Ліссо… ти завжди була моєю силою. Але тепер — будь моїм спадком».

Серінн. Її подруга, її принцеса, її тінь і світло водночас.

Сльози заливали обличчя Лісси. Вона впала на камінь, притискаючись до нього так, ніби могла обійняти тих, хто заговорив крізь відлуння.

Реакція учнів

На наступному уроці учні вже знали: з нею щось відбувається. Її голос тремтів, коли вона пояснювала вправи, а тіні під очима видавали безсонні ночі.

Одна дівчинка підняла руку й несміливо сказала:

— Наставнице, коли я торкаюся пам’яті, я бачу твої очі. Чому?

Лісса не знала, що відповісти. Як пояснити дітям, що їхні світи не єдині, що існують інші, зруйновані, і що вона — уламок цих катастроф?

Вона лише мовила:

— Бо я ділюся з вами більше, ніж повинна. Але не бійтеся. Це не тягар. Це — дар.

Вони дивилися на неї по-різному. Хтось — із довірою. Хтось — із побоюванням.

А Лісса знала: це лише початок. Світ пам’яті почав тріщати. І ті, кого вона втратила, поверталися — не як живі, а як тіні в чужих історіях.

Ніч у Палімпсесті

Тієї ночі вона знову пішла в залу спогадів. Там було тихо, лише вогники пам’яті світилися на плитах.

Вона лягла на холодний камінь і прошепотіла:

— Чому ви повертаєтеся? Чому не лишаєте мене?

І тіні відповіли. Вони не говорили словами. Це були образи. Раел простягав до неї руку з вогню. Каллен стояв на краю прірви, тримаючи меч. Серінн усміхалася крізь сльози й ішла в світло, яке поглинало її.

Лісса закрила очі. Вона зрозуміла: цей світ без світла і тіні все одно пам’ятає темряву й сяйво, які були до нього. І тепер їй доведеться навчитися жити не лише зі своєю пам’яттю, а й із чужими.

Бо в їхніх голосах було не тільки минуле. Було майбутнє.