Глава III. Посвята Палімпсесту

Посвята не була святом. Ніхто не розвішував гірлянди, не сипав пелюстки під ноги. У цьому світі пам’яті урочистість звучала інакше: у тиші, в тремтячому дотику, у погляді, який говорив більше, ніж слова.

Коли Архонт надів на її палець перстень наставника, Лісса відчула вагу, яка відрізнялася від усіх мечів і ключів, що вона тримала. Це не була зброя. Це був тягар відповідальності.

Учні дивилися на неї з різними емоціями. Дехто — з надією. Дехто — з сумнівом. Дехто — з тим самим острахом, який вона бачила у власному відображенні.

— Відтепер ти — голос серед голосів, — мовив Архонт. — І твоя пам’ять переплететься з нашою.

Він торкнувся її чола, і Лісса відчула, як у голові защеміло — ніби невидима рука вплела її власні спогади у тканину Академії. Вона зрозуміла: тепер її минуле, навіть найбільший біль, більше не належить лише їй.

Перші дні викладачки

Її перший урок був простим. Вона мала навчити групу юних менталістів слухати воду.

Вони сиділи біля басейну, де хвилі відбивали візерунки світла. Учні торкалися поверхні, намагаючись уловити емоції й сни, які зберігала ріка. Хтось бачив лише каламутні плями. Хтось чув сміх дітей, які колись купалися тут.

Але один хлопець, занадто завзятий, раптом закричав і впав у воду. Його тіло тряслося — він бачив смерть, чужу, але так реальну, що ледве не зламався.

Учні завмерли. Дехто кинувся до дверей за допомогою.

Але Лісса діяла. Вона стрибнула у воду й обійняла хлопця, стискаючи його голову в долонях.

— Це не ти, — шепотіла вона, притискаючи його до себе. — Це не твій біль. Ти можеш віддати його назад.

Вода завирувала, і Лісса сама прийняла цей спогад у себе. На мить вона відчула, як чужа мати стискає в руках холодне тіло дитини. Сльози душили її. Але вона не відштовхнула пам'ять. Вона прожила її й випустила.

Коли вони вийшли на берег, хлопець плакав, але вже спокійно.

— Як ти це зробила? — пошепки спитала дівчина з групи.

— Я не зробила, — відповіла Лісса, ще тремтячи. — Я просто дозволила.

Її учні слухали, і щось у їхніх обличчях змінилося. Вони більше не дивилися на неї як на чужинку.

Опір Ради

Але не всі були вдоволені.

У Раді Архіваторів здійняли бунт. Старі наставники звинувачували Ліссу в тому, що вона порушує межі. Вони вірили: пам’ять треба лише зберігати, як коштовність у скрині. Вона ж відкривала її, змушувала діяти, перетворювала на зброю і ліки водночас.

Одного вечора її викликали на засідання.

Гранд-Архіватор Саль-Терре, зморщений, але владний чоловік, бив кулаком по столу:

— Вона вчить дітей спотворювати тканину пам’яті! Це небезпечно для всієї Аркадії. Хто вона взагалі, щоб ламати наші закони? Чужинка!

— А може, саме тому вона бачить те, чого ми боїмося? — обережно промовив інший архіватор.

— Вона змішує власні спогади з чужими! — не вгамовувався Саль-Терре. — Це богохульство!

Лісса стояла, стискаючи кулаки. Їй хотілося крикнути, що вона бачила світи, які загинули, і що страх нічого не рятує. Але вона лише підняла руку й сказала:

— Я не можу вчити інакше. Якщо вам потрібен наставник, що читає порожні тексти, знайдіть когось іншого. Я ж вчитиму бачити правду.

Тиша в залі була важчою за крик.

— Ми стежитимемо за тобою, — холодно мовив Саль-Терре.

І Лісса зрозуміла: у неї тепер є не лише учні, а й вороги.

Палімпсест Практик

Попри опір, її методи ширилися. Учні називали її заняття «живими», бо кожен виходив із них зміненим.

Вона придумала вправу «Листи, що не дописані». Студенти писали спогад, який болів їм найбільше. Потім пара мала переплести свої історії так, щоб чужа рука завершила їхній лист. Сльози й сміх змішувалися, але в кінці біль ставав легшим.

Вона створила «Мости тиші»: вправу, де двоє учнів сиділи один навпроти одного, мовчки ділячись спогадами. Іноді цього було досить, щоб зникали давні образи.

Учні почали шукати її не лише заради знань, а й заради надії.

Але це мало й небезпечні наслідки. Кілька разів уночі на її дверях з’являлися знаки — чорні руни забуття. Хтось хотів, щоб вона замовкла назавжди.

Голос з минулого

Одного вечора, коли вона залишилася одна в Палімпсесті, плити самі загорілися. З них виринув образ — невиразний, але знайомий. Очі, які вона бачила в снах.

«Ти не одна», — прошепотів голос.

Лісса стиснула груди. Це було відлуння Серінн. Воно відгукнулося саме тоді, коли вона вже майже втратила віру.

Вона зрозуміла: цей світ справді пам’ятає все. І навіть тих, кого вона втратила.

Кінець посвяти

На завершення першого семестру її учні самі прийшли під її вікно. Вони не несли свічок, не співали гімнів. Вони просто підняли руки вгору — жест, яким тут висловлювали вдячність.

Лісса стояла й дивилася на них. У її горлі стояв клубок, якого вона не могла позбутися.

Вона втратила всіх у минулих світах. Але тут, серед чужих, вона вперше відчула, що може стати частиною чогось більшого.

І, можливо, саме це було її новим початком.