Глава II. Випробування Пам’яті

Академія не зустрічала гостей усмішкою. Вона дивилася, мов суддя, що вже знає вирок.

Коли Лісса вперше ступила на мармурові тераси Аркадії, її погляд відразу відчувся чужим. Учні розступилися, але не з поваги — з обережності. У їхніх очах світилися запитання: хто вона? звідки? і чому Аркадія, яка приймає лише обраних, впустила цю дівчину з чужим поглядом?

Вона бачила це в їхніх обличчях, відчувала в повітрі, яке вібрувало від шепотів. Вона й сама колись питала б так само. Бо в цих учнях було щось, чого в неї ніколи не було: упевненість, що вони належать цьому світові від народження.

Вона ж була уламком. Людиною, яку винесло за Браму й викинуло сюди разом із болем.

Але Академія мала свої правила. Чужинця не можна було прийняти без випробувань. Випробування Пам’яті не вимірювало силу рук чи гостроту меча. Воно торкалося глибшого — здатності чути й тримати чужі історії, не зламавшись під їхнім тягарем.

Усиновлення Відлуння

Лісса стояла в круглому залі. Підлога під її ногами була гладкою, мов вода. В центрі залу сяяв камінь-пам’ять — темний, покритий рунічними тріщинами. Він пульсував, як серце.

Архонт, що спостерігав за процесом, промовив низьким голосом:

— Слухай. Не втручайся. Пам’ять — не твоя, вона лише гостює в тобі.

Учні зібралися довкола. Їхні очі були настороженими, хтось навіть насмішкуватим: мовляв, подивимося, як ця чужинка впаде.

Лісса торкнулася каменю.

Відразу ж у її голову ринули образи. Битви, що відбулися тисячі років тому. Пісня жінки, яка чекала сина з війни. Крик пораненого коня. Запах спаленого дерева. Це не було послідовним — це було море, що навалилося з усіх боків.

Вона знала: тут мала просто слухати, не намагатися керувати. Але хіба вона колись слухала, не відповідаючи?

Лісса вдихнула й дозволила серцю говорити. Вона простягнула власну пам'ять у відповідь. У темряві спогадів вона віддала каменю свій власний біль — ніч під час падіння світу, руки Серінн, які зникали у світлі, крик Раела, останній погляд Каллена.

І камінь… відповів.

У залі запахло димом, у повітрі пролунав стогін, і на очах усіх постать воїна ожила на мить — старий солдат, який колись загинув. Його очі наповнилися сльозами, і він простягнув руку вперед, ніби шукаючи тих, кого втратив.

Учні завмерли. Хтось перехрестився. Хтось відсахнувся.

Лісса ж просто відвела руку. Образ зник. Але вона знала: цього вистачило, щоб змінити зал.

Архонт нахмурився. Його голос був суворим:

— Ти порушила правило. Ти відповіла пам’яті.

— А пам’ять відповіла мені, — спокійно мовила Лісса. — Якщо слухати мовчки — це лише тінь. Якщо говорити у відповідь — це життя.

Її слова рознеслися луною. І хоча дехто шепотів «богохульство», інші дивилися на неї вже інакше — з тривожним захопленням.

Плетиво

Друге випробування здавалося складнішим. Учням дали три нитки пам’яті: воду ріки, вітер у полі та крик птаха. Треба було поєднати їх у єдину історію.

Учні робили це обережно: поєднували звук із запахом, колір із відчуттям.

Лісса ж не втрималася. Вона з’єднала нитки з власним спогадом: ніччю, коли тримала Серінн за руку, втрачаючи її назавжди. І раптом у залі пролунала мелодія, яку ніхто ніколи не чув: пісня вітру, що приносив запах попелу, і води, що плакала замість тих, хто не встиг.

Учні злякалися — хтось заплакав, хтось засміявся, відчуваючи одночасно біль і радість. Це був не урок, а одкровення.

— Вона плете з власних ран! — вигукнув один наставник, обурено. — Це небезпечно!

Але інші мовчали, бо відчули: у цій небезпеці була правда.

Безодня

Останнє випробування. Найстрашніше.

Безодня була не місцем, а станом. Кандидат мав зануритися в абсолютну тишу, де пам’ять стирається, і залишитися собою.

Коли Лісса ввійшла в коло, світ зник. Не було звуків, не було образів. Лише порожнеча. І тоді почалося — з неї почали виривати найдорожче.

Вона бачила, як обличчя Серінн розсипалося пилом. Як Раел зникав у тінях. Як Каллен падав у світло й більше не повертався. Вона тягнула руки — і не могла зупинити це.

Її груди стискало, серце билося в паніці. «Не віддам! — кричала вона в собі. — Це моє!»

Але Безодня вимагала іншого.

І тоді Лісса зробила те, чого ніхто не робив. Вона не боролася. Вона віддала ці спогади. Але віддала не як жертву, а як дар. Вона зберегла їх усередині себе, очистивши від болю, залишивши тільки любов.

І вийшла з Безодні не з порожніми руками — а з новою силою.

Учні дивилися на неї, приголомшені. Її очі сяяли інакше. В них було море — глибоке, темне, але тепле.

Архонт піднявся з місця. Його голос був урочистим і водночас тривожним:

— Ти принесла нам бурю. Ми не знаємо, чи врятує вона Академію, чи зламає її. Але ми бачили: ти несеш відповідальність, а не владу.

І тоді він поклав на її руку срібний перстень наставника.

Лісса відчула його вагу. Це був не дарунок. Це був тягар.

Вона дивилася на учнів, які тепер бачили в ній не чужинку, а викладачку. І в глибині душі знала: цей шлях не повернути назад.

Бо тепер вона вплітала своє серце у пам’ять цього світу.