Глава I. Світ без світла і тіні

Лісса відкрила очі.

Спершу вона подумала, що ще спить. Світ довкола був надто тихим і водночас надто гучним, щоб бути справжнім. Її легені судомно вхопили повітря, і воно виявилося густішим за те, яке вона пам’ятала. У ньому відчувався присмак меду й кориці, легкий холод трави й теплий відгомін сонця, що не палило. Вона кашлянула, губи пересохли, і лише тоді зрозуміла: це реальність.

Вона лежала на м’якому ґрунті. Земля була не просто землею — вона пружинила, мов подих, і пахла вологим каменем після дощу. Лісса обережно провела долонею по поверхні й відчула дивне: тепло, що било знизу, наче серце. Камінь відповів їй образами. Вона побачила його народження у вогні, довгі століття охолодження, тріщини, в які просочувалася вода, і коріння, що повільно обвивало його, обіймало, поки він не став частиною поля.

Її пальці здригнулися. Камінь мав пам’ять. І ця пам’ять тепер належала їй.

Лісса різко відсмикнула руку, серце гупнуло так сильно, що їй здалося — воно загриміло в небі.

Вона підвела голову.

Небо не було схоже на жодне, яке вона бачила. Там, у попередніх світах, зорі жили своїм хаосом — падали, вибухали, міняли малюнки, немов гралися з людьми. Тут же небосхил нагадував океан без берегів. Його гладь була глибокою, мов темно-синій кришталь, і в цій безодні текли золоті ріки світла. Вони не сліпили й не палили. Вони рухалися повільно, змінюючи напрям так лагідно, що хотілося дивитися вічно. Це було сонце, але не одне — безліч потоків, що текли над нею, наче м’які жили божества.

І тоді Лісса зрозуміла: тут немає світла й темряви. Є лише потік.

Вона підвелася на коліна. Трави довкола тягнулися їй назустріч, ніби впізнали. Їхні тонкі леза видавали шурхіт, але то не був простий звук — то була пісня. Хор, у якому кожна травинка знала свою роль. Коли вона торкнулася їх долонею, мелодія змінилася, вплітаючи її подих у власний ритм.

«Вони пам’ятають мене», — промайнуло в голові.

Вода поблизу текла вузьким струмком. Лісса припала до неї, зачерпнула в жменю — і відчула не лише прохолоду на губах. Краплі розкрили перед нею образи: прозорі істоти з крилами, що літали над рікою; діти, які сміялися, коли купалися тут; дерева, чиї корені пили цю вологу. Вода зберігала спогади всіх, хто торкався її. І тепер вона віддала їх їй.

Лісса здригнулася. Серце болісно стиснулося. У старому світі тіні й світло завжди боролися в ній за право називати її своєю. Тут нічого не тиснуло. Світ приймав її всю — з темрявою, з ранами, з її любов’ю й ненавистю.

Вона підвела погляд.

На обрії здіймалися гори. Вони не дихали й не ворушилися, як ті у світі тіней, але їхній гул був відчутний тілом, ніби бас у серці. Хмари над ними складалися у химерні візерунки. Руни. Вона читала їх, як молитву: «пам’ятай, хто ти».

Між пагорбами виднілися міста. Вони не мали мурів, бо не потребували захисту від ворогів. Башти нагадували кристали, що переливалися всіма відтінками — від ніжного срібла до насиченого золота. Їхні форми змінювалися залежно від думок мешканців. Вулиці текли, мов ріки, і кожен крок залишав у них відбиток не лише тіла, а й пам’яті.

Люди йшли дорогою. Хтось світився лагідним сяйвом повітря, у когось руки були вкриті рухливими візерунками землі. Діти бігли босоніж, і трава під їхніми ногами співала веселіше, ніж раніше. Вони були частиною світу — і світ був частиною їх.

Лісса відчула, як на очі навертаються сльози.

Вперше за довгі роки вона не була чужою. Уперше світ не вимагав від неї обрати сторону, не тиснув, не карав. Він прийняв її такою, як вона є.

Але в глибині душі залишався шрам. Бо якщо цей світ пам’ятає все — то він пам’ятає і ті світи, що впали. І ця пам’ять може колись простягнути до неї руку.

Її руки здригнулися. У голові відлунали голоси. Серінн. Раел. Каллен. Вона чула їх, ніби крізь товщу води. Вони були там, у минулому. А вона — тут, у світі без світла і тіні.

І тоді Лісса прошепотіла в небо:

— Я ще не готова відпустити вас.

Вітер відгукнувся лагідним подихом. Наче пообіцяв: цей світ ще зведе їхні дороги.

А поки — Лісса стояла на колінах серед співучого поля й уперше за довгий час відчувала: вона може почати заново.