Сама

"Я — Кім. Я не дуже комунікабельна людина, радше інтроверт. Уже два роки я не бачу нічого в своєму житті, окрім своєї кімнати. Чи є в мене друзі? Ні, немає. Чи подобається мені бути наодинці? Так, чому б і ні."

-Кім, з ким ти там розмовляєш? -пролунало, коли двері різко відчинилися. 
-О, мамо, та так, ні з ким- відповіла Кім. 
-Зрозуміло- мама пильно подивилася їй в очі. — Ходімо вечеряти, а то вже все охололо, -сказала вона твердим, майже наказовим тоном. 
Кім іноді любила поговорити сама із собою на різні теми. В неї дійсно ніколи не було друзів. У школі вона була тією самою «сірою мишкою», яка сиділа одна і ні з ким не спілкувалася. 
-Ну, як справи, Кім? — несподівано порушив тишу батько за вечерею. 
Дівчина здригнулася від цього питання. Її батько зазвичай нічого подібного не питав. 
-Та... все, як завжди.

Вони продовжили вечеряти в повній тиші. Кім відчувала, що їй немає про що говорити з батьками. Вони ніколи не цікавилися її життям, а коли вона намагалася розпитати їх про щось особисте, ті відмахувалися або ігнорували. 
Після вечері вона зібрала зі столу посуд і ретельно почала його мити, придумуючи в голові різні історії. Закінчивши, Кім пішла у свою кімнату. Проходячи повз двері до спальні батьків, вона зупинилася. Їй на мить пригадалися щасливі моменти дитинства: як вони разом пили чай, відкривали подарунки на Новий рік чи святкували її дні народження. Її очі наповнилися слізьми. Вона не могла згадати, коли і чому все це припинилося.

Зайшовши до своєї кімнати, вона лягла на ліжко і втупилася у стелю. Її думки були порожні. Просто поглядала у стелю і чекала... сама не знаючи чого. Потім її погляд випадково впав на книги і зошити з домашніми завданнями. «Ой, завтра ж до школи...» Вона підвелася, трохи запаморочилося в голові, але це вже стало для неї звичним. Сівши за стіл, Кім побачила, що все вже виконано. 
-Хм, можливо, я зробила це перед вечерею - замислилася вона. 
Склавши рюкзак, Кім вирішила лягти спати. їй потрібно було рано вставати.

Вночі вона прокинулася з різким відчуттям браку повітря. Їй здавалося, ніби щось тисне на грудну клітку. Повернувши голову, вона побачила силует. Подумавши, що це мама, Кім почала відкривати рота, аби щось сказати, але з горла не вийшло жодного звуку. Вона могла лише беззвучно ворушити губами. Її руки затисли ковдру, нігті дряпали ліжко. А потім усе раптово припинилося. Кім знову вдихнула повітря. Її руки тремтіли. Що це було? Хто це був? Вона вперше пережила щось подібне і не мала жодних відповідей. 
Наступного ранку цей кошмар не виходив з її голови. Вона поснідала і пішла до школи. Її село було маленьке, тож школа налічувала лише 300 учнів. Сидячи на уроці, Кім намагалася намалювати силует, який бачила вночі, але не могла згадати його обличчя.
Повернувшись додому, дівчина зрозуміла, що батьків немає. Вона сіла за комп'ютер. Грала довго, аж поки надворі не стемніло. Несподівано за вікном почулися крики. Спочатку вона ігнорувала їх, але голоси ставали дедалі гучнішими. Кім визирнула у вікно й побачила людей, що лежали в крові. Одна жінка, позбавлена рук і ніг, нестерпно кричала. 
Кім зачинила вікно і побігла перевірити, чи є батьки вдома. Зрозумівши, що їх немає, її серце застукало сильніше. Вона зачинилася на ключ і спробувала викликати швидку, але гудків не було. У паніці дівчина замкнулася в своїй кімнаті.
Невдовзі вона почула, як хтось розбив скло на кухні, а потім — у її кімнаті. На підлозі лежав камінь. У кімнату заглянули темні очі. Кім відчула гострий біль у животі й побачила скло, що застрягло в її тілі. Через вікно у кімнату залазив чоловік. Він був високий і худий, з темними очима та моторошною посмішкою. 
Чоловік нахилився, взяв скло і кинув у дівчину. Її тіло вкривали уламки, які застрягали у шкірі. Зрештою, вона втратила свідомість.