Епілог

   Параноя життєрадісно стверджувала, що Ярослава всі використовують втемну і далі буде лише гірше. Він від неї мляво відмахувався, сердився і намагався зрозуміти, що робити далі. Розпитування Етля нічого не дали. Він гадки не мав, звідки взяв меч, схоже він з ним з'явився на світ. З мечем та знанням, що цей меч одного разу доведеться комусь віддати.

   Тінь дракона спілкуватися не хотіла. Ярослав навіть кілька разів у дзеркальний лабіринт заглядав, але нічого, крім своїх дивних відображень там не знайшов. Втім, помилуватися на себе в ролі космонавта, Спайка і типа вбраного в біле хаорі навколо якого літали пелюстки сакури було цікаво.

   Довелося думати. Багато й часто. Усвідомлюючи, що до чого нічого хорошого не додумаєшся.

   — Що мені тепер робити? — спитав Ярослав, звично спершись спиною на щит.

   За спиною невдоволено завозились і видра зістрибнула на підлогу. Роздратована, скуйовджена, здається, вона ще й не виспалася.

   — А що ти вже зробив? — запитала вона.

   — Нічого, — чесно зізнався хлопець.

   А хотілося зробити багато. Хотілося визнати правоту Етля, і умовити Дана стати володарем міста. Тоді і Сато перестане зображати скорботного Будду і в бібліотеку за книгами не доведеться бігати потай. Зупиняло те міркування, що арки все одно відновляться і не всі жителі Міста будуть настільки вдячні за порятунок, що не спробують викинути рятівників за першої ж нагоди. З іншого боку, якщо відрізати Місто від тунелю, то, може, щось і вийде. А послідовникам магістра Табаді, котрі все ще чекають його урочистого повернення з новим світом на підносі, якось довести, що він їх обдурив і покинув. Може, навіть повірять.

   Ще хотілося знайти десь тямущого архітектора та побудувати гарне місто на березі одного з морів Перехрестя. Правильне таке місто. Щоб у спеку повітря з моря несло вулицями міста прохолоду. Щоб був якийсь загальний стиль, а не моторошна суміш всього з усім увінчаним ельфійським будинком-деревом.

   Хотілося стати творцем великим та всемогутнім.

   Хотілося оживити всі гори, які встиг виростити Далені.

   А ще...

   — Знаєш, я зрозумів навіщо я вам потрібен, — сказав Ярослав. — Мені просто не пощастило в тому плані, що всі бідолахи, здатні вляпатися в цю історію, не доживали до того, як їх знаходив Менке. Я сторож при заповіднику ні більше, ні менше. Власне я сторож при заповіднику обнесеному неприступною стіною і ключі від єдиних дверей у цій стіні у мене. Я ж правий? Ви не можете втручатися у те, що відбувається безпосередньо. Менке одразу вчують інші дракони. Його альтерего взагалі не може вилізти назовні з вивороту світобудови. Ти, смугастий гризун і всі, хто обов'язково на моєму шляху трапляться, лише охоронці знань. Знань зовсім не призначених для мене одного, просто я перший, хто почав їх потребувати. Хіба що миш іноді вилазив на світ. А я ще дурень переживав, що творців учити нема кому. Варто дотягнутися до чергової своєї здібності і ви обов'язково допоможете навчитися користуватися нею. Я ж правий?

   — Маєш рацію, — буркнула видра. — Займися чимось, — додала дуже роздратовано і розчинилася в повітрі.

   — Гаразд, займуся, — пообіцяв Ярослав.

   Загалом, ідей багато. Занять на кілька тисячоліть вистачить. А там творці на Землі розвинуться у повноцінних магів і стане ще веселіше. І повторне явище єкетського вищого може статися. Кіого ще десь навчається. З Містом щось треба зробити. Із мотоциклом ще.

   Нудно точно не буде.