розділ 40

Остання

   — Він там стоїть і бурмоче, бурмоче, — зачаровано промовила незнайома дівчинка смикаючи Сан за руку.

   — Хто бурмоче? — стомлено спитала вона. Пояснення цієї дитини ситуацію не прояснювали. Дитина невтомно повторювала ту саму фразу.

   — Хлопчик із мишкою, — відповів дитина і подумавши додала: — Бурмоче і не ворушиться.

   Сан захотілося загарчати.

   — Де він бурмоче? — зробила ще одну спробу дівчина. Ладане добре, стоїть собі осторонь і розсіяно посміхається. За руки її ніхто не хапає.

   — Я покажу, — чомусь зраділа дівчинка. — А то стоїть і бурмоче, бурмоче.

   — Гаразд, ходімо, — погодилася Сан. Ображати дитину не хотілося. Та й мало хто і чому бурмоче.

   На подив Сан дівчинка повела її до замку, а Ладане, що перебувала у своєму внутрішньому світі, поплелася слідом.

   Те, що вона побачила в кабінеті Яро, її здивувало ще більше. Двері були відсутні як явище. Вікно відчинене і протяг весело тріпає фіранки. Під стіною стояло самотнє крісло, а стіл та друге крісло зникли, як і половина кімнати. Замість них була трохи схожа на мильну бульбашку стіна. Ще в кімнаті були Далені і шахіш, що сидів стовпчиком на його плечі. Далені щось тихо говорив, шахіш зацікавлено ворушив вусами, і здавалося, до чогось прислухався. Обидва дивилися на стіну.

   — Ось, — вказала на Далені дівчинка. — Бурмоче та бурмоче.

   — Яро! — скрикнула Ладане і кинулася до дивної стіни, Сан ледве встигла зловити її за рукав.

   — З глузду з'їхала? Ти знаєш, що там таке?

   — Там Яро, — сказала Ладане, намагаючись вирвати рукав із залізної хватки подруги.

   — Ну, що без твого чоловіка не обійшлося, я вже здогадалася. Тільки це не привід кидатися невідомо куди. Спочатку треба хоча б спробувати зрозуміти, куди він вляпався цього разу.

   Ладане перестала вириватися і слухняно кивнула. Відпустити її Сан не наважилася, раптом просто пильність присипає, так і пішла до Далені, тримаючи нещасну дружину за руку.

   — Що там? — запитала підійшовши впритул.

   Хлопець не відреагував, тільки шахіш невдоволено смикнув вухом.

   — Далені, — Сан потрясла його за вільне від гризунів плече. — Що відбувається?

   — Вона мене не пускає, — ображено сказав хлопець.

   — Хто тебе не пускає?

   – Не знаю, я таких тварин раніше ніде не бачив.

   Сан зітхнула. Схоже, Далені теж намагався протаранити своєю головою дивну стіну, а хтось йому не дозволив. За що цьому комусь велике спасибі.

   — Ти впевнений, що тобі треба йти туди? — запитала Сан, випустивши руку Ладане. Якщо Далені не прорвався, то їй це не загрожує тим більше.

   — Там Ярослав, — сказав Далені, навіть повернувся до Сан, немов намагався переконатися, що вона розуміє, про що він говорить. – Я знаю, що він там, але не відчуваю, що з ним відбувається. Навіть якщо йому знадобиться допомога, я не дізнаюсь. А це погано, дуже погано. Так взагалі не має бути. Він же якір.

   — Зрозуміло, — сказала Сан.

   Кому що, а цьому аби лише в охоронця пограти. Не розуміє, що якщо його не пускають, то користі від нього там не буде. Навряд чи творця-недоучку вирішили вбити таким витонченим чином. Поставили перегородку та знущаються. Є способи набагато простіші та дієвіші. Та й кому він потрібний, насправді?

   Сан не дарма побувала вдома. Поговорити встигла із силою-силенною людей набагато розумніших не тільки Яро, але і всіх, хто живе в цьому світі разом узятих. Як вона й підозрювала, нікому окрім придурків із самозваної імперії створений студентом Академії Розуму світ був не потрібен. Більшість знали, що створені світи досить довго намагаються захищати своїх творців. Ця ж більшість була переконана, що незважаючи на всі зовнішні відмінності, Перехрестя не що інше, як новий варіант того ж Міста. А Місто, не найприємніше місце для тривалого проживання та нічого цінного насправді там немає. Всієї користі, незалежне становище. Просто ще один чи надто живий світ, чи недостатньо живий. А навіть якщо це не так, то світ надто порожній, щоби когось зацікавити. Кому потрібні землі без підданих? Адже за ними навіть не простежиш до ладу. Не кажучи вже про податки. Знайдені в якихось горах камінці теж не аргумент, хоч би що там думав творець світу. Камінці постійно десь знаходять і найчастіше неподалік місця де їх виявили вже є людське селище, а отже й робітники. З іншого боку, якщо світ на щось образиться, камінці можуть провалитися крізь землю разом із горами, були прецеденти.

За розрахунками радника батька Сан, на будь-який інтерес до цього світу слід чекати років так через триста-чотириста. За умови, що населення виросте, а творець кудись подінеться. Причому, розумні люди сприяти зникненню творця не стануть. Дракони обов'язково дізнаються про це, не дарма ж вони в цьому світі живуть, і розсердяться, творці їм чимось дорогі. А не розумні? Та туди їм і дорога.

   Головне, щоб сам сам не помер, що він намагається зробити з завидною регулярністю. Жити йому нудно, чи що?

   — Ладане, — покликала Сан подругу, що пильно розглядала щось на стіні.

   – Що? — відсторонено озвалася вона.

   — Ти впевнена, що Яро там?

   Ладане обернулася і кивнула головою. Їй дуже хотілося доторкнутися до дивного звірка з симпатичною мордочкою, яка дивилася на неї задерши голову. Тільки Сан не зрозуміє, ще відтягувати почне.

   — Зачекаємо, — вирішила Сан. — Може, у нього прокинеться совість і він сам вилізе.

   Ладане відсторонено кивнула.

   — Ти хто? — спитала у звірка тихо-тихо, намагаючись не привернути до себе увагу.

   Далені сів на підлогу і намагався щось пояснити роздратованій Сан. Ладане не прислухалася, звірятко було цікавіше.

   — Видра, — труснуло вусами звірятко. — Не бійся, нас вони не почують. Я щит.

   — Щит, — сказала Ладане, згадавши, де бачила схожого звірка. На щиті, що стояв у кутку кабінету. Тільки там звірятко було металеве, а тут живе. — Де Яро?