розділ 39

Вся правда

   Як на зло, погода була сонячна, якась весела. Думати про щось погане в таку погоду не виходило, а сидіти в темній комірчині і будувати плани боротьби з найсильнішим власником не хотілося. Поблукавши трохи замком, Ярослав виявив у своєму кабінеті забутий Оленою MP-3 плеєр і пішов разом з ним на вулицю. Щоб ніхто не відволікав, включив музику поголосніше і вирушив за місто. Там, як завжди, наткнувся на винахідників мотора, що працює на магії, вирішив сьогодні з ними не зв'язуватися і втік у гори.

   Дивний спокій так нікуди й не подівся. Ярослав сидів біля річки, холодної та стрімкої. Спостерігав за сонячними відблисками на воді, намагався роздивитися рибу, яка обов'язково в цій річці має бути, і розмірковував про свій спокій.

   — Роби що маєш, так? — запитав чи дракон, чи сам себе.

   Відповідати ніхто не став.

   Сонце припікало маківку. Довелося сховатись у тінь під деревом і чекати. Саме чекати. Думки ліниво перескакували з теми на тему, не бажаючи затримуватись на незадоволеному світом Сато та особистості його гідного власника.

   Добре, що Сан Ладане забрала. Тепер не треба переживати, умовляти її не втручатися, хоч би що трапилося, доводити, що він знає, що робить. Ладане стояти осторонь і чекати б не стала. Не той характер. М'яка вона м'яка. Поки не вирішить, що тут і зараз має бути сильною та сміливою. Після цього її вмовити та переконати неможливо.

   Кіого знову кудись зник.

   Ярен? Ярен зайнятий, якщо пощастить, може взагалі нічого не відчує. Він зараз своїм відчуттям не дуже довіряє, не звик поки до світу, який різко і раптом став більшим і яскравішим.

   Нейме десь зайнятий своїми дажанськими справами.

   Дан з мотоциклом порається і взагалі практично нічого довкола не помічає. Вчасно так.

   Все правильно. Нема чого втручати друзів, коли сам не знаєш, що і як робитимеш.

   — Вони б з тобою не погодились, — сказав дракон.

   — Навіщо мені щит? — Запитав Ярослав, проігнорувавши його думку.

   — Хіба ти ще не збагнув?

   — Підозрюю, що зрозумів. Просто хочу переконатись. Далені сказав, що я дивно спав, наче мене взагалі не було.

   — Спостережливий хлопчик, — схвалив дракон.

   Ярослав кивнув і заплющив очі. Музика відповідала настрою. Вона щось вимагала, ніби намагалася довести, що він за бажання може злетіти. Все буде добре. Головне не розгубити спокій. Спокій, він дуже оманливий. Хтось може вважати його ознакою поразки, навіть не помітивши, що в ньому занадто багато впевненості для програшу.

   Сато помиляється. Світи не бувають байдужими до тих, хто живе в них. Просто ті, хто живе, не вміють їх чути.

   Ярослав сидів під деревом, слухав музику, що встигла стати незвичною, дозволяв думкам ліниво текти туди, куди їм хочеться. Наче вони були водою, що забирала з собою все зайве і непотрібне. Чекав, чуючи свій світ. Світ обурений і здивований. Неприємно здивований тим, що хтось намагається грубо порушити встановлені під час народження закони. Він би навіть спробував пояснити порушникам, що це неможливо, що світи змінюються тільки в дрібницях, вони не вміють переходити ті межі, які стали основоположними при народженні. Але його не чули. Навіть не намагалися почути.

   – Яй-я, – похитав головою Ярослав. — Жодних тунелів та арок. Нікуди і ніколи. Вам було б простіше, якби ви всі ці зусилля доклали для ремонту того, що зруйнували у Місті. За великого скупчення народу. Мовляв, намагався всіх урятувати, шкода, що не вийшло. Тоді б у вас були готові вас підтримати за будь-яких умов та обставин люди. Героїв люблять. А тих, хто пообіцяв порятунок у разі підтримки та втік, кинувши напризволяще, люто ненавидять. Адже ви не зможете довести зворотного. Я відразу сказав, що Сато зможе привести в мій світ лише одну людину.

   Його почули, але навряд чи зрозуміли. Світ, вкотре відштовхнув чужу силу, покликану налаштувати тунель. Потім ще раз, ще й ще. Потім йому набридло, і він приклав її власника.

   — Час, — сказав дракон. — Якщо не хочеш дочекатись того моменту, коли гості почнуть розносити твій замок.

– Не хочу, – сказав Ярослав. — Це приверне надто багато уваги.

   Плеєр він засунув у кишеню. Встав на ноги, навіщось оглянув навколишній простір.

   — Що за?.. — здивовано спитав сам себе, виявивши, що з кущів на протилежному березі річки намагається задом наперед вибратися щось велике, біле та пухнасте. Те, що він бачив, не могло бути головою за жодних умов.

   — Ведмідь, точніше, ведмедиця, — представив пухнасту філейну частину дракон.

   — Полярна?

   — Гірська, — впевнено промовив дракон. — Рибалок лякає.

   — Так, — тільки й зміг сказати Ярослав.

   Ведмедиця вибралася з чагарника, повернулася до свого творця передом і продемонструвала симпатичну морду, що чимось нагадувала трохи підстрижену болонку.

   — Як же тоді риба виглядає? — спитав сам себе Ярослав і відразу зрозумів, що не прагне це дізнатися. Мало що? Раптом десь у річках цих гір плавають японські коропи для більшої подібності, прикрашені японськими ж цифрами. — Гаразд, я пішов, — сказав ведмедиці, що дивилася на нього, і ступив у яскравий світ тисяч храмів.

   На межі слуху продовжувала плакати гітара Слеша, не звертаючи жодної уваги на те, що плеєр лежить у кишені і мовчить. Немов якась дивна луна невтомно повторює і повторює останню хвилину November Rain. Напевно, намагається допомогти налаштуватися на бойовий лад. Або підтримує спокій.

   Ярослав посміхнувся яскравому світові, який сьогодні зовсім не дратував і ступив до свого кабінету. Навряд чи Сато міг привести когось до іншої кімнати. Кабінет він бачив найчастіше, напевно запам'ятав, а тягнути великого власника у двір перед замком чи коридор було б великою дурістю. Простіше одразу до себе додому.

   Гітара вкотре почала виводити мелодію спочатку.

   — Доброго дня, — сказав Ярослав, зобразивши привітну усмішку. — Я на вас тут чекаю, чекаю, а ви все не йдете і не йдете. Думав уже не дочекаюся.