розділ 36

Ось такі переконання

З червоно-чорного псевдодракона вийшов досить симпатичний хлопчина. Темноволосий і сіроокий, з ямочками на щоках. Блідий, щоправда, і змушений заново вчитися ходити і зрозуміло розмовляти. Розучився він це робити, поки зображував несимпатичну змію-переростка. Добре хоч вивчати наново слова не довелося, слова він пам'ятав, проблеми були з їхньою вимовою. По віку він якраз годився в друзі Шану і дівчинці, яка напувала жертву драконячої магії какао від лілових корів. Ось ця трійця й блукала разом, нервуючи татуся Валока. Напевно, він все ніяк не міг вибачити свого зламаного носа дівчинці і за щось не любив ельфів.

Але думка страждаючого батька мало кого цікавила. Найімовірніше, взагалі нікого. Мамі Валока подобалося, що в сина відразу ж знайшлися однолітки, які не вважали його негідним своєї компанії, і її слово стало вирішальним.

Найцікавіше в цій ситуації було те, що від цього тріо чомусь шарахався Сато. Спочатку Ярослав думав, що йому встигли чимось насолити учні водників. Вони своїми витівками багатьох встигли залякати. Цілком випадково, за їхніми словами. Потім запідозрив, що той, хто бачить суть, не любить людей, у яких є частка дракона. Це було б дуже до речі. Заодно пояснило б його ставлення до самого Ярослава. І небажання спілкуватися з чистокровними драконами. Але виявилося, що Валок сам по собі, ні крапельки Сато не бентежить і не змушує пірнати в кущі. Тож винуватцем його неадекватної поведінки був визнаний Шан. І це ставало дуже цікавим. Досі за ним особливої нелюбові до ельфів ніхто не помічав. Ярен не береться до уваги, він щось на кшталт особистого ворога і чергового пришлого недоучки, з якими корінні жителі Міста так чи інакше ворогували.

Це було настільки цікавим, що Ярен на якийсь час залишив будинок-дерево. Сан схопилася за свій улюблений меч і пообіцяла щось комусь відрізати, якщо спробують збрехати. Тамі прийшла з величезним смугастим котом в обіймах, причому, її ніхто не кликав, просто дівчині стало ясно, що без неї тут найближчим часом не обійдуться. Зійшло на неї чергове осяяння. А ось Шан нікуди йти не хотів, але намагався цього не показувати. Чому йому не хочеться зустрічатися з людиною, що його уникала, хлопчина не знав. Йому не було страшно, не мучили погані передчуття і кошмари, скоріше відчуття було таке, ніби він з доброї волі лізе у ставок із протухлою водою.

Ярена таке визначення небажання розмовляти з Сато дуже порадувало. Не подобалася йому ця людина. Причому не сподобався з першого погляду, ще до того, як він встиг чимось ельфу насолити.

На полювання за Сато відправили Ніка та Катія, з чим вони впоралися швидко та в міру свого розуміння ситуації. Нік від широти душевної підбив бачить йому око, пояснивши це опором арешту. Катій заклеїв рота якимсь дивним листком темно-зеленого кольору і запакував у величезний мішок. Привезли вони Сато на будівельній тачці, не дуже чистій і з відсутніми амортизаторами. Привезли злого на весь світ загалом і на Ярослава зокрема. Про що він насамперед розповів, коли його витрусили з мішка і позбавили листа. Говорив довго та натхненно, а його слухали, слухали, слухали.

— Шан, ти цю людину знаєш? — спитав Ярослав, коли Сато закінчив промову.

Хлопчик схилив голову на бік, і глянув на того, хто бачить суть з непідробною цікавістю. Як на ящірку, що гріється на камені.

— Гажза Деміл, — сказав, кивнувши своїм думкам.

Сато смикнувся, ніби йому ляпас відважили.

— І де ти його бачив? — спитав Ярослав, обдарувавши борця за добро і справедливість багатообіцяючим поглядом.

— Я його не бачив, — труснув головою Шан. — Але чув і відчував. Він сильний. Таке важко забути. Пригнічує волю та здатність до опору. Мене зачепило випадково, а голова боліла ще два дні.

— Де й за яких обставин тебе зачепило? — спитала Сан, тримаючись за меч рукою. Судячи з виразу обличчя, їй дуже хотілося, щоб той, хто бачить суть, спробував втекти. Ох, вона б його зловила.

— У Високому Будинку Трьох Початків, — сказав хлопець. Сато голосно і зневажливо хмикнув, ніби Шан згадав якийсь бордель. — Мене там малювати вчили і взагалі, непогано було, доки не прийшов Гажза Деміл і не змусив господаря каятись і зректися. Він з глузду з'їхав, сидів у кутку і підвивав. І нікому не дозволяв себе торкатися. Сайха сказала, що він увесь час бачить щось страшне, тож і спить так мало. Страхи його й уві сні не відпускають. Потім прийшов власник із Старшого Дому та визнав його нездатним володіти. Після цього господарем будинку став якийсь незнайомий воїн, а всіх невільних продали.

— Змусив зректися? — зацікавився Ярослав.

— Так. Колишньому господареві показали, що він слабий і недостойний, так буває, — сказав Ярен. — Особливо, коли головами будинків із якогось непорозуміння стають надто добрі, нездатні захистити свій розум люди. Завжди знайдеться хтось досить безпринципний та здатний на будь-яку підлість в ім'я збагачення та влади. Буває, щоб ніхто не прийшов, власник будинку сам підшукує собі заміну. Але це рідкість. Найчастіше трапляється так, як розповів Шан.

— Ага, — сказав Ярослав. — А Сато воно навіщо?

— Будинки повинні бути сильними, щоб захистити… — підвівся бачачий суть.

— Йому заплатила людина, яка не мала права успадковувати, але дуже хотіла їх отримати, — сказала Тамі, задумливо погладжуючи кота. — І він заспокоїв себе тим, що слабкі не повинні правити. Звів з розуму ні в чому не винну людину, — Тамі примружилася і дивилася на Сато як кішка на загнану в кут мишу. — Став причиною тисяч і тисяч смертей у чотирьох світах. Там зараз голод та запустіння. Новий господар не платить магам за виклик дощів та латання нестабільних зон. Йому нема для чого. Він забере у цих світах все цінне і вирушить на пошуки наступного власника, у якого можна буде відібрати землі за допомогою найманої армії, якій він платитиме кров'ю колишніх підданих. А покинуті світи помруть, адже більше ніхто не утримуватиме в них життя.