розділ 27

Частина 3

в якій герой розуміє, що практично у всіх своїх проблемах він винен сам і починає шукати шляхи рятування від них.

Коридори закінчуються стінами

А тунелі виводять на світло

В. Висоцький

Розділ 27

Точки прив'язки

Насправді ухвалити рішення легко. А ось слідувати йому... Хто пробував, той зрозуміє. Завжди з'являються невраховані чинники, важливіші речі, люди, які розуміються на всьому краще, різноманітні малоприємні сюрпризи або не вчасно випадають опади.

Ярославу найбільше заважало три речі, точніше, три істоти.

Видра продовжувала приходити в сни і постійно нуділа на одній ноті про те, що вона бачите, попереджала, а тепер пізно, тепер доведеться якось себе відкопувати. Спочатку Ярослав навіть намагався їй пояснити, що лавина насправді пройшла повз, ніяким чином його не зачепивши. Потім він переконався, що це марно і почав сумніватися, що видра приходить з підсвідомості. Надто вже самостійне і недовірливе звірятко.

Дракон продовжував з'являтися у вигляді безтілесного голосу, і найчастіше або не смішно жартував, або видавав якісь великомудрості. Іноді застерігав від чергових дурниць. Користь від нього була, тож терпіти його присутність було не складно. Принагідно Ярослав запідозрив, що таки примудрився роздробити дзеркало і продовжує цим займатися. Але це тепер не мало значення. До Ярослава несподівано дійшло, що драконом він стати не зможе за всього бажання. Просто роздивився свої складові і зрозумів, що структура більшості з них відрізняється від драконячих кудлатих водоростей настільки, що про можливість виліпити щось схоже на дракона не може бути мови.

Третьою істотою, що заважала робити те, що хочеться, а не те, що доводиться, був невідомий, що роздовбав у мотлох арки тунелю Міста. Ось він Ярослава дратував найбільше. Мабуть, тому, що Ярослав майже одразу здогадався, що то за рішуча особистість така і згадав про попередження Ярена. Але ж не спитаєш. Ні саму особистість, ні похмурого ельфа. Раптом саме цього питання вони й чекають. Краще помовчати і потерпіти, здалеку спостерігаючи за панікою, що поступово піднімається в Місті. До багатьох жителів Міста якось несподівано дійшло, що їжа в цей наскрізь штучний світ потрапляє ззовні, що запаси її не нескінченні, і що високе становище не змусить арки відновитися раніше, ніж буде з'їдено все дощенту. Зруйновані арки відновлюються не менше двадцяти років, саме стільки часу потрібно потривоженим складовим, щоб перестати здригатися і по-своєму обурюватись. Прискорити цей процес неможливо, хіба що сповільнити.

Так що вони всі чекали. Жителі Міста чекали на той момент, коли їм оголосять, що запасів залишилося на три дні. Знищувач арок чекав радісного бовдура-творця, з не менш радісною звісткою про те, що вихід з Міста є і він, у сенсі йолоп-творець, готовий усіх врятувати. Безоплатно. В надії, що хтось там за щось буде йому вдячний. Ярослав чекав, що до знищувача арок все-таки дійде, що хлопець підріс, трохи порозумнішав і зараз нікому не збирається підносити свій світ на блюдечку із золотою облямівкою. А ще він чекав, поки налагодять роботу амулетів із вирощеного драконом дерева. Щоб одразу пояснити всім охочим, що гості у Перехресті саме гості, і даремно вони розраховують стати незабаром жителями та мудрими радниками. Якщо їм так хочеться повоювати з Древом Розуму, нехай собі інший полігон для розміщення військ шукають. Навколо купа безлюдних світів, ось там нехай і пристосовуються. Якщо було не шкода сил для руйнування арок, то тепер нехай витратить деяку їх кількість на обживання не дуже затишного світу.

Виявляється, розчарування має гарну сторону. Коли несподівано для себе розумієш, що хтось не настільки мудрий і добрий, як тобі здавалося, починаєш більше довіряти собі — не надто розумному і уміючому злитися на всіх підряд. І чиясь репутація стає просто репутацією, тим, що виставлено на суд глядачів, за чим ховається безліч непривабливих речей.

А взагалі, приємно раптом зрозуміти, що ти не такий непристосований до життя, як тобі досі здавалося. Досвід та знання справа наживна. А інтриги? Навіть якщо тобі не вистачає розуму, щоб плести власні, його виявилося достатньо, щоб не влізти з усього розмаху в чужі. Подібно до сліпого кошеня, що бреде на тепло в пошуках кішки. А там зовсім не кішка, там горить багаття, якому обпекти таке кошеня нічого не варте. І не шкода йому. Скільки цих кошенят уже було, скільки ще буде, головне найвища мета, попутні жертви не мають значення. Людина хоче змінити всесвіт. Ну й прапор йому до рук. Кошенятам краще постояти осторонь і поспостерігати за розвитком подій, все більше користі. А там хто знає, виростеш у якогось уссурійського тигра, навчишся застережливо гарчати і збивати одним ударом голови особливо нахабним відвідувачам, ось тоді нехай спробують переконати в чомусь. Якщо ризикнуть.

Але розчаровуватися в людях однаково прикро. Особливо спочатку. Почуваєшся не дуже розумним.

І вже не раз на ці граблі наступав, ось що дивно. Невже настільки хочеться вірити?

***

— І в чому проблема? — спитав Ярослав одного із добровільних виробників амулетів.

— Ми не можемо зробити те, що ти просиш, — відповів водник. — Щоб на щось налаштуватись, потрібна точка прив'язки. Отже, нам доведеться створювати ще один амулет, ховати його в тому світі, куди ми бажаємо за допомогою цього амулету потрапити, — він підкинув на руці дерев'яний кругляшок. — Сподіватися, що його там не виявлять і не помістять у такому місці, куди нам зовсім не хочеться потрапити, а купцям поготів, нерозумно. Обов'язково хтось натрапить і зацікавиться. А ловити контрабандистів, підбираючи підозрілі амулети, не найгірша ідея.

— Ага, — сказав Ярослав. Як не дивно, він відразу зрозумів, у чому проблема, але шляхи вирішення не бачив. Ховувати амулет, який може знайти хто завгодно не дуже розумно. Краще вже перетворювати на амулет щось таке, що зрушити з місця за всього бажання не зможуть. А ще краще зробити багато-багато точок виходу з координатами щодо амулету. Взагалі цікава ідея. — Знаєш, Катій, мені спала на думку цікава ідея, але мені треба порадитися з однією людиною з її приводу.