розділ 26

Цей дурдом ніколи не закінчиться

Похмурого Ярослава під ґрунтовно об'їденим кущем знайшла Ладане. Шлунок на той час булькав і всіляко натякав, що ягід з нього вистачить, тепер би трохи хлібця додати, м'яса там, картоплі. А то він і засмутитися може.

Чому Ярослав сидів під цим кущем, замість того, щоб спробувати доповзти до замку, транзитом через академію і попросити у когось нормальної їжі і щось від галюцинацій, він і сам не знав. Мабуть, десь на підсвідомому рівні боявся, що варто йому звідси піти, і гори знову стануть голими скелями, похмурими та неживими. Поохавши і переконавшись, що Ярослав сидітиме тут і нікуди не подінеться, Ладане зникла і повернулася у супроводі дуже знайомої компанії.

У Ніка був похмурий і винуватий вигляд, мабуть, з Менке встиг поговорити. Ярен був веселий і безтурботний, його дружина усміхнена і вродлива. Сан виразом обличчя, напруженою фігурою та твердою ходою нагадувала криголам. Її одразу захотілося відправити в гори, хай на льодовиках тренується. Тамі та Шан зворушливо посміхалися і несли на руках по кошеняті. Каєчка щось жувала. Кіого чомусь не було. Дан, напевно, займався своїм мотором. А Далені відстав на першому ж кроці і здивовано витріщався на гори, тим самим з його плеча займався смугастий гризун. Якось підозріло вони здружилися. Немов шахіш вже виконав план з втручання Ярослава в неприємності і настав час перейти на вухате непорозуміння.

Першим, як не дивно, заговори Далені.

— Це що? — спитав він, вказавши для більшої зрозумілості на краєвид, що привернув його увагу.

— Гори, — сказав Ярослав.

— Мої гори? — зовсім розгублено спитав Далені, а шахиш перемістився на плече Ярославу і почав заглядати йому в обличчя, ніби сподівався зловити на спробі збрехати.

— Твої.

— Мої. Я відчуваю, що мої. А що з ними сталося?

— А що тобі не подобається? — розлютився Ярослав. — Стирчали тут, мов гнилі зуби в роті, тільки краєвид псували. Ось я і вирішив їх у щебінь розмолоти.

Після цих слів зупинились усі. Приділили крапельку своєї дорогої уваги горам і так само дружно подивилися на Ярослава. У їхніх очах було все. Від обіцянки вбити і до бажання навчитися робити так само, хлопець навіть замилувався.

— Оригінальний спосіб, — сказав Ярен.

— А що такого? Ось побачиш, мине багато, багато років і мої річки з рослинами з цим завданням впораються.

— Багато тисяч років, — підказав Нік.

— А я не поспішаю. То що вам не подобається?

Присутні переглянулись.

— У що ти знову влип? — задав своє улюблене запитання Нік.

— Я розлютився. На тебе, між іншим, так що нема чого тут претензії пред'являти. Виявляється, агресивність мене здорово надихає.

— Давайте заберемо його звідси і підемо додому, — розважливо запропонувала дружина Ярена. — Гори ж нікуди не подінуться.

Ярослав зрозумів, що вчителю пощастило одружитися з дуже розумною жінкою. За одну цю пропозицію хлопець готовий був запропонувати їй одне з міністерських крісел, яких у нього не було, звільнення від податків на найближчу тисячу років і фіолетову корову, що доїться шоколадом в особисте користування.

До речі про корів.

Чи казати цій дружній компанії про те, що в горах можна буде зустріти дивних тварин, а в річках незвичайну форель? Чи хай самі їх шукають? Точніше на них натикаються. Випадково.

Фіолетового джмеля вони теж поки що не бачили, моральної підготовки жодної.

***

Коли Ярослав почув обурені крики в коридорі, він одразу зрозумів, що їх таки знайшли. І корів знайшли, і джмелів, і форель разом із ведмедями. Можливо навіть чудо-юдо в озері виявили. Ехолот там спорудили. Або його магічний аналог.

Літель увірвалася в кімнату зла, як фурія, розпатлана, з подряпаною щокою і палаючими праведним гнівом очима. Ярослав ледве втримався від того, щоб накритися ковдрою з головою і сказати, що його тут немає, не було і вже ніколи не буде.

— Сволота, — загарчала ельфійка, насуваючись із невідворотністю тієї самої лавини, якою погрожувала видра. — Ти що зробив?

— А що я зробив, подумаєш, гори трохи озеленив.

— Ах, озеленив, — похмуро посміхнулася Літель. — Звідки у цих проклятих горах великі фіолетові бджоли? Де ти їх узяв? Я усі довідники перерила, таких ніде нема.

— Так ви юнгу побачили, а я думав, він моя галюцинація.

Ідіотська усмішка у Ярослава напевно вийшла, бо ельфійка завмерла і почала дивитись на нього як на ще один новий вид комах. З інтересом та нерозумінням.

— Ви, до речі, на фіолетових корів там не натикалися? Одна з моїх галюцинацій стверджувала, що вони мають бути.

— Фіолетових корів? — ошелешено перепитала Літель. — Ні. Тільки на величезного ведмедя, розфарбованого під смугастого кота. Тамі у захваті.

— Ну, тоді у вас все ще попереду, — життєрадісно сказав Ярослав.

Ельфійка окинула його недобрим поглядом і пішла. Корів шукати, мабуть. Треба буде попросити у неї шоколаду, коли стадо подоять.

Розмірковуючи про молочний шоколад, Ярослав заснув.

Снилися йому пісні «Океану Ельзи». Вакарчук хрипким голосом оспівував почуття, а Ярославові знову хотілося літати. Просто до божевілля хотілося. Запропонуй йому хтось на вибір крила або вічне життя, він без сумніву вчепився б обома руками в крила і не віддав назад ні за що на світі.

Потім виявилося, що Вакарчука біля його ліжка слухали Олена, Каєчка і Ладане. Наглядали, так би мовити, стежили за станом здоров'я.

***

Корів знайшли ближче до вечора. Дивного лілового забарвлення, з коричневими рогами та вмінням виробляти у своєму організмі улюблений напій Олени — какао на молоці. Після цього до замку прилетів один із драконів, завис біля вікна і категорично велів розповісти, чого саме Ярославу хотілося під час озеленення гір.

Хлопець чесно перерахував форель, ведмедицю з дітьми, екстремалів на байдарках, кущі зі їстівними ягодами, комах, черв'яків та інших креветок для прогодування риби в річках, корів з реклами, бобрів, які шоколад пакують, Грінпіс, біатлоністів, чудо-юдо озера з подвійним дном і набити морду Ніку. Дракон спав з морди і спритно кудись помчав. Напевно, попереджатимуть дослідників про мешканця озера.