розділ 22

Логово дракона

Надворі світило сонце і йшов дощ. Ярослав зупинився у дверях під'їзду і якийсь час дивився цю картину. Дуже хотілося уточнити, що слово «дурдом» стосувалося всього світу.

— Горобці купаються, — сказав хлопець, дивлячись на калюжу, яку окупували птахи. — Цікаво, це взагалі до чого? Чи то дощ має початися, чи закінчитися, чи день спекотний буде.

Початися відпало відразу, дощ уже йшов. Тому Ярослав зітхнув і сміливо ступив надвір. Повертатися до замку чомусь не хотілося.

До слова «закінчитися» досить швидко прилипло слово «сподіваюся» і йти відмовлялося. Ярослав йшов і дощ теж йшов, наче супроводжував. Спокій там охороняв, перехожих розлякував. Охоронець, щоб його. А злитися марно. Не бігає ж за ним містом якась хмарка, поливаючи його з лієчки. Хотілося стати великим магом і розганяти хмари помахом руки, а краще взагалі поглядом. Ось так подивишся недобре і хмари розбігаються, розбігаються. Ага, а за плечем стоїть манія величі і бридко посміхається. Мовляв, давно чекала на тебе, голубчику. Де ж тебе весь цей час носило, піддослідний наш? Я тобі і вухатого вчителя, і балакучого дракона, і власний світ, і дружину красуню, чого ж тобі ще не вистачає? Інший давно б відчув свою богообраність і став плювати з небес.

— Розуму б мені тітонька. Ось хоч стільки, — пробурмотів Ярослав, розвівши вказівний і великий пальці, для демонстрації кількості розуму, котрої бракувало.

Манія величі сплюнула з досади, скукожилася, згорбилась і тихенько пішла. Запасів розуму вона не мала. Він від неї за першої ж нагоди робить ноги.

— Може, для мене ще не все втрачено? — спитав біля дверей Ярослав. Виявилося, поки думав і спілкувався з манією величі, він встиг піднятися на п'ятий поверх сходами сам того не помітивши. Ліфт або знову не працював, або був з незрозумілої причини проігнорований.

Двері на запитання відповідати не стали. Довелося стукати. Довго та нудно. Спочатку кісточками пальців, потім кулаком, потім носом кросівки. Коли Ярослав став подумувати про те, щоб розвернутися та постукати п'ятою, у квартирі відреагували на його зусилля. Хтось щось крикнув, двері прочинилися і в щілину виглянула нечесана істота з розмазаною по обличчю косметикою. Ярослав ледве втримався від того, щоб шарахнутися від цього чудового видіння. Яскраве видовище. Незабутнє. Обов'язково в кошмарі насниться.

— Нік де? — тихенько спитав він.

Істота позіхнула, невизначено махнула у бік сходів і зачинила двері.

— Ото й поговорили, — сказав Ярослав. — От і славно.

Куди подівся Нік, тут навряд чи підкажуть. Хто такий Менке взагалі можуть не знати. Хоч починай бігати вулицями та кликати його в голос. Раптом відгукнеться. Ім'я рідкісне для міста. Начебто.

Хмару Ярослав таки сильно недооцінив. Вона його переслідувала. Поки він був у під'їзді, наполегливо підтягувала ближче до його особи основні ударні сили. Зайняти хмара встигла половину неба, закривши собою сонце. І запаси води в неї були нескінченні. Лило як із відра.

Іти з сухого і досить чистого під'їзду різко перехотілося. Краще почекати доки дощ якщо і не закінчиться, то хоча б трохи заспокоїться. На вулиці літо, вимокнути не страшно, але не настільки ж. Плавати краще в морі, а не впоперек дощу, переконуючи себе, що ти йдеш. Сидячи в під'їзді, можна подумати. Може недодракона вдасться знайти і без допомоги Ніка? Зважаючи на все, знайти байкера буде не набагато простіше. Звісно, волати на вулиці «Менке! Менке!» та ще дурість, але має щось бути здатне підказати як його шукати. Хоча б напрямок для початку вибрати. Хоча б якийсь. Причепити б на Менке маячок і хай собі блимає на карті міста. Чи простіше попросити номер телефону? Ага, і дзвонити коли буде потрібно. А потім довго дивуватися, що абонент поза межами зони доступу, або просто ігнорує заклики телефону.

Ярослав сів на перила і спробував змусити себе думати. Виходило не дуже. У голову вперто лізла яскрава картинка червоного вогника, що підморгує з карти міста. Вогник то налазив на сірі квадратики будинків, довго там застигаючи, то гасав по білих ниточках вулиць. Чого йому на місці не сидиться? Лови такого.

Ниточки вулиць.

Ниточки, нитки, канати та водорості.

Дракони не схожі на людей і навряд чи хтось із них, крім Менке, присутній зараз на Землі. Питання, чи можна знайти дракона в Мадаї, якщо не бачиш його в реальному світі?

Ярослав хитнувся на перилах і втупився в сіру від пилу павутину натягнуту якимось невдачливим павуком поряд з давно не митим вікном.

Зайнятися пошуком дракона в мадаї ідея, звичайно, хороша. Але як зрозуміти, чи того дракона знайшов? Якщо щось не маячить у тебе перед носом, то його віддаленість для мадаї не має ні найменшого значення. Ярен взагалі стверджував, що за бажання можна побачити все, що існує одразу, тільки мізки після цього гарантовано зламаються і ремонту не підлягатимуть.

З іншого боку, коли дивишся на світ, то бачиш складові саме цього світу, включно зі складовими розумних, які живуть у цьому світі. Значить, якщо спочатку подивитися на світ, а потім спробувати роздивитись окремо взятого дракона, може й вийти. Щось. Якщо дуже пощастить.

А ще можна натрапити на щось на зразок дохлого восьминога. Потім сидітимеш у кімнаті з м'якими стінами і доводитимеш дядькові лікареві, що ризик справа шляхетна. Поки не набридне. Потім можна буде обізвати лікарів поганими і недовірливими людьми і скромно піти до свого замку. Кількість визнаних божевільних після цього, напевно, збільшиться. Адже визнати не важко. Довести, що людина пішла крізь стіну або розчинилася у повітрі дещо складніше. Особливо якщо доводити доведеться впертому матеріалісту на кшталт Вадима Порхоменка.

Ярослав зітхнув і наказав собі думати про дракона.

Ось трапилося диво і дракона вдалося побачити, що робити після цього? Напрямок як шукати? Чи вийде йти, тримаючи образ у голові?

— Треба пробувати, — вирішив Ярослав. Інших ідей все одно не було.