розділ 18

Думки та думки

Вода хлюпнула, обпекла обличчя холодом, спробувала залити ніс і рот, що відкрився в спробі заволати, але відразу ж схлинула, залишивши на згадку велику калюжу, лежати в якій було холодно. Сидіти не набагато тепліше.

Ярослав прокашлявся, труснув волоссям, щоб у вічі не лізло і спробував сфокусуватися на неясній тіні, що маячила перед ним. Перед очима все пливло. Спроби проморгатися ситуацію, в якій він опинився, не прояснили. Все навколо розпливчасте, двоїться навколишній простір і коливається постать чимось незадоволеного Ніка на передньому плані.

«Море», — подумки дійшов висновку Ярослав. Хвилюється. Штормить його сьогодні. А синоптики, гади, не попередили».

Шторм сильний, он навіть палубу заливає. І навіщо було кудись пливти за такої погоди? А головне, на чому вони пливуть. Пам'ятається, єдиний плавзасіб, який у Ніка був, це надувний човен, із заклеєним проколом та червоними пластмасовими веслами. У штормовому морі на такому не дуже поплаваєш.

Під спиною, судячи з відчуттів дошки. Значить точно не човен. Невже хтось позичив яхту покататися? Це хто такий добрий?

Нік щось говорив, потім його обличчя наблизилось. Ярослав чомусь шарахнувся, і знову впав на спину. Добре, що встати не встиг, падати було б у рази болючіше. Далі Ярослав ковзав дошками на спині, відштовхуючись ногами, і вдарився об щось головою. Світ на мить став яскравим, як фотоспалах.

Чергова хвиля шумно перекотилася через борт і з розмаху плюхнула водою в Ярослава. Чомусь приділивши особливу увагу голові.

Якесь підозріло холодне море цього літа. Чи це через шторм?

***

— Отямився? — спитав Нік, спостерігаючи за тим, як Ярослав намагається віджати мокру футболку.

— Ні, — зізнався Ярослав. Спортзал все ще трохи погойдувався і дивитись на сонячні квадрати вікон на підлозі було боляче.

Даремно він стільки вчора пив. Чи вже сьогодні? За часом він точно не спостерігав. Та й заважати не варто. Кому гірше стало? Щось сповненої почуттям провини сестри поряд не спостерігається, та й інших персонажів не видно.

Ще дуже цікаво, де він знову взяв гроші. Десятьох гривень, які були в кишені, на доведення себе до такого стану не вистачило. Позичив хтось чи знову фокуснику накидали? Чи він за випивкою до замку бігав більше одного разу?

— А доведеться очухатися, — сказав Нік без натяку на співчуття. — На тебе там чекають.

— Хто?

— А я знаю? Давай, пішли.

— Куди?

Нік відповідати не став. Схопив за шкірку і кудись поволок. Опиратися не хотілося. Краще б взагалі прикинутися мертвим і нехай несуть куди хочуть, хай навіть у труні на цвинтар, але цей номер навряд чи пройде. Робити щось було ліньки. Навіть ворушитися було ліньки. І в голові починав постукувати молоточок, нагадуючи про те, що краще тихенько полежати у темному кутку і нікуди сьогодні не ходити. Адже не дадуть.

Далеко йти не довелося. Нік витяг його зі спортзалу, заштовхав у роздягальню і посадив на лаву, на якій уже сиділо двоє людей. Точніше, людина і дракон, що прикидається людиною.

Менке був страшний. Обличчя опухле, заросле, волосся сплутане, місцями підшмалене, одяг не першої свіжості і навіть не другої. Найбільше він був схожий на бомжа, що промишляв здаванням склотари, і обміном отриманих коштів на дешеву випивку. Для повноти образу йому не вистачало хіба що слідів на фізіономії, що залишилися на згадку про бійки із собі подібними.

Проте сліди були на обличчі похмурого Кіого. Величезний синець на всю ліву половину обличчя. Око запливло. Краса, загалом. Таке враження, що він, підкоряючись черговій дурі, що прийшла в голову, вирішив помахатися з професійним боксером. І гордо відмовився від шолома.

На тлі цієї пари Ярослав виглядав більш-менш пристойно. Він дуже на це сподівався. Подумаєш, мокрий.

— Так, збіговисько алкашів, — почав промову Нік, походжаючи вздовж лави. — Почнемо, мабуть, із тебе.

Він зупинився перед Менке і окинув його гидливим поглядом.

— Якого хріну городнього ти поводишся, як підліток, що божеволіє через гормони? Образили дитинку. Страшну таємницю розкрили. Втіленням зла обізвали і відмовилися падати ниць, побачивши у справжньому вигляді.

Менке підняв голову і хихикнув. Обкурений він, чи що? Випивки забракло для досягнення бажаного ефекту?

— Зрозуміло, — сказав Нік. — Розуміємо поки що туго. Але нічого, я зачекаю. Тут ельф скоро прийде з якимсь опохмеліном. Обіцяв, що мало нікому не буде. Його дружина добре в травах розуміється, а сестра і не таких змушувала ліки пити.

Ярослав пригадав злу Літель і зрозумів, що краще до моменту її приходу позбутися похмілля самостійно. Знати б ще як? Чому раніше не поцікавився? Напевно, щось таке серед стандартних плетінь є. Не стануть похмільні маги чекати на прихід злющої ельфійки з підозрілим пійлом у руках? Чи стануть?

— Тепер ти, Спаситель і символ другого пришестя, — загарчав Нік обернувшись до Кіого, що сидів з байдужим виглядом. — Ти хоч розумієш, що ти накоїв? Бачу, що не розумієш. То я поясню. Якого біса лисого ти вирішив проілюструвати пісню «Наутілуса»? Тобі що зайнятися більше не було чим? Дівчата у цьому місті зненацька закінчилися?

Кіого невпевнено похитав головою.

— Що він зробив? — спитав Ярослав. Згадка «Наутілуса» та Спасителя наштовхнула його на не дуже добрі думки.

— Саме те, що ти й подумав. Ця сволота по воді ходила. На світанку. На сонечко милувалася. Із задумливим виглядом. А по пляжу носилась якась потерпіла і голосила про друге пришестя. Не уявляю, чим це могло закінчитися, якби не Максим зі своїм водним байком. Він і так ледве виловив його, по морді дав і на берег поволок.

— А потерпіла? — зацікавився Ярослав, уявивши описане в фарбах.

— Бігла слідом і обзивала Максима то Іудою, то Сатаною.

— Весело, — оцінив Ярослав. Якщо потерпілій повірять, то там паломництво почнеться і стане ще веселіше. Хоча хто їй повірить? Хіба що тітонька в якої Америка сліди замітає.