розділ 14

Проблемна полиця

Дівчата сиділи за кухонним столом ледь не одна у одної на головах, пили каву з коньяком і м'ятним шоколадом, вивчали вечірні сукні в каталозі, вирішували, куди підуть увечері, що туди вдягнуть, кого візьмуть із собою і чим там займуться. Усім за маленьким кухонним столом, присунутим до стіни, було тісно, але як не дивно, досить затишно. То, як вони тут зібралися взагалі загадка. Напевно, зірки так розташувалися на небі. Загалом вийшов такий собі незапланований дівич-вечір.

Кава була майже випита, більша частина суконь у каталозі схвалена, коли на кухню просочилося неосудне тіло чоловічої статі, яке намагалося на ходу затягнути куліску в спортивних штанах. Двері це тіло протаранило своєю головою, оскільки руки були зайняті. Дівчата завмерли. Олена хитнулася на стільці, мало не впавши, але так і не вирішила, що робити з братом. Тягти туди, звідки він з'явився? Тобто назад у його кімнату? Чи почекати поки сам піде? Замка на дверях не було, як і сенсу волочити це диво в кімнату. Але якщо згадати, що він учора витворяв і що сьогодні на кухні купа непідготовлених морально глядачів… А може, якщо його не чіпати він спокійнісінько сам піде? Олена зітхнула, зізналася самій собі, що відбуксирувати кудись дорослого хлопця, котрий чинить опір, їй буде проблематично, вирішила змиритися з його присутністю і спостерігати разом з усіма за його діями. Тут хоч під стіл можна вчасно пірнути.

— Це хто? — пошепки спитала Світлана.

— Мій брат, — тихенько зізналася Олена.

Хлопець підійшов до холодильника, довго на нього дивився поглядом, що нічого не виражав, потім відкрив, дістав звідти пакет молока, радісно йому посміхнувся і, не звертаючи уваги на те, що більшу частину проливає, почав молоко пити.

— Симпатичний, — схвалила Світлана.

Олена здтивовано подивилася на подругу, потім критично оглянула брата. Якщо не чіплятися до дрібниць, то так, дуже нічого. І фізіономія, і постать. Худий звичайно, зате як красиво м'язи промальовуються.

— А в нього є дівчина? — поцікавилася Світлана.

Хлопець поставив пакет із молоком на підвіконня, широко посміхнувся і оголосив у простір, ні на кого при цьому не дивлячись:

— Я одружений.

Навіщось підстрибнув і по стінці, по стіні, вирушив у бік коридору. За ним з цікавістю стежили. Здавалося, він ось-ось упаде і засне навіть не спробувавши стати на ноги. Але він ішов. Дуже повільно та невпевнено.

Коли хлопець зник за дверима, Світлана сумно зітхнула і поскаржилася:

— Чому у симпатичних парубків завжди хтось уже є?

— Я одружений, — долинуло з коридору.

Потім звідти ж долинув звук падіння чогось важкого на щось не дуже міцне. Важке квітчасто матюгнулося, чомусь пригадавши драконів. Не дуже міцне невпевнено затріщало і, судячи з звуку, розсипалося на складові.

На цей раз Олена не сумнівалася. Вона зірвалася на ноги і побігла перевіряти, що саме там тріщало. Уява малювала похмурі картини за участю шафи та інших меблів. Реальність виявилася не набагато кращою. Нещодавно куплена мамою полиця для взуття припинила своє існування. Яким дивом при цьому не розбилося дзеркало, що стояло біля полиці, взагалі неясно. Зате братик виглядав напрочуд бадьорим і життєрадісним.

— Я зараз виправлю, — заявив він. — Мені це життєво потрібно для чогось.

— Не чіпай! — заволала Олена, кидаючись рятувати поламані меблі. Раптом їх можна назад зібрати?

— Я вмію, — не прислухався до голосу розуму в її обличчі брат і почав водити над купкою дошок руками, нагадавши екстрасенса, що знімає біль.

Далі сталося щось зовсім дивне. Дошки заворушились і почали з'єднуватися між собою. Самостійно. Дуже цим нагадавши трансформера дивного вигляду.

Хтось здивовано ахнув.

Ярослав сів на підлогу і посміхнувся.

Полиця зібралася, струснулась, як собака, що вийшла з води і почала випускати листочки. Світлі такі, салатні, вузькі та довгі. Явно не горіхові, що б там не стверджував продавець.

Ярослав дивно принюхався і обернувся до полиці, що зеленіла на очах.

— Гей, я просив відремонтуватись, а не оживати! Навіщо тут живі меблі? — закричав він, вчепившись руками в полицю. — Не смій проростати, ти, мебля. Спалю!

Листочки від криків змінили колір на червоний і обсипалися. Вразливі які. Зате з полиці полізли голі гілки. Коряві такі, сіруваті.

— Гадство, — сказав Ярослав і ляснув по полиці долонею. Вона ніби вибухнула. Гілки наслідували приклад листків, розлетівшись по всьому коридору. — І коріння є! — невідомо чому зрадів хлопець. — А якщо смикнути за цю ниточку?

Коріння розтануло, мов дим, а полиця змінила колір на медово-жовтий.

— Щось явно не так, — одразу ж зрозумів хлопець, уважно дивлячись на справу своїх рук. Він провів пальцем жовтою дошкою, сунув його в рот і невиразно додав: — Солоденька. На льодяник вона перетворилася, чи що? Був же пряниковий будиночок у когось, а в мене буде цукеркова полиця. Даремно я цю ниточку чіпав…

— Мама тебе вб'є, — несподівано для самої себе сказала Олена.

Поруч ствердно гикнула Свєта, решта дівчат обмежилася кивками. З кухні вони так і не вийшли, юрмилися біля дверей, відштовхуючи одна одну.

— Як там Етль казав? Побажай. Побажай. А що саме побажати? Нову полицю чи колишній вигляд для старої? Ниточки ви де? Ага, я бачу вас. Ідіть сюди, гарні мої.

Полиця змінила колір на червоний і стала опливати, як морозиво, що підтануло. Ярослав сліпо витріщався в порожнечу і щось смикав у повітрі.

— Ось де ви.

Полиця вкрилася дрібними тріщинами, посіріла, потім різко сіпнулася і повернула свій рідний колір під горіх. Ярослав притулився до неї чолом, трохи так посидів, труснув головою.

— Здається, мене попустило, — невпевнено сказав хлопець, провівши кінчиками пальців по полиці. — Оригінальні меблі вийшли. Жаль, що вдруге таке зробити не зможу. Відкрив би фабрику дизайнерських меблів. Грошей би заробив