розділ 11

Частина 2

У якій герой переконується у тому, що проблеми теж пізнаються у порівнянні.

Кожен другий водій маршрутки вважає себе близьким родичем Шумахера. Мовляв, була війна, приходили німці, так от вийшло.

Життєве спостереження.

Розділ 11

Скрізь свої проблеми

— Щоб мені провалитися, — сказав Денис і дивлячись на щось за спинами друзів.

— Знову блондинка з ногами? — запитав Сашка.

Денис струснув головою і почав зображати останню ступінь радості, тобто, примружився і широко посміхнувся.

— Славка. Порхоменко, — сказав він усім присутнім у барі і схопився на ноги, ледь не перекинувши стіл.

Сашка обернувся і здивувався. Впізнати в дивному хлопці зниклого безвісти однокласника міг з такою категоричністю тільки Денис. У нього надпам'ять на обличчя. Хлопець, що стояв біля виходу, був із тих, хто вміє лякати одним своїм виглядом. Такий, гранично незалежний, чи що. Незалежний від усього, починаючи від людей і закінчуючи обставинами. Стоїть собі такий серед натовпу, а натовп його обтікає, боячись зачепити. Не помітити цю особу складно. Здоровий глузд підказував, що від таких хлопців краще триматися подалі. Близьке спілкування загрожує травмами та іншими неприємностями. Натомість, із ними весело. Мізки у них влаштовані якось так, що їх завжди тягне нестандартно розважатися. Був у Сашки досвід спілкування і більше чомусь не хотілося.

— Слав! — Денис замахав рукою, з усіх сил намагаючись привернути увагу тих, хто не обернувся на перший крик і проігнорував гуркіт столу, що ледь устояв на місці.

Хлопець біля входу видав багатозначну усмішку і пішов до Дениса, що пританцьовував від нетерпіння. Сашкові стало зовсім не по собі. Люди так не ходять. Так ходять чортові сусідські кішки по деревах. Вони теж дивляться під ноги, їх погляд спрямований уперед, до мети. Кішки легко огинають усі перешкоди і виглядають найприроднішою річчю із можливих на дереві. Ворони та голуби чомусь настільки у пейзаж не вписуються, хоча у них на відміну від кішок є крила.

— Привіт, — сказав здається все-таки Славко, широко посміхнувшись. Життєрадісно так.

— Ти звідки такий? — запитав Денис, який не страждав на напади невпевненості. Він взагалі мало від чого страждав. Він навіть дивуватися майже не вмів. Побачив зниклого безвісти майже два роки тому хлопця і повівся так, наче той був відсутній два дні. У ліс по гриби з'їздив.

— Довго розповідати, — відмахнувся Славик.

Поблизу цей хлопець був схожий на Славика Порхоменка ще менше, ніж здалеку. Славик, якого знав Сашко, ніколи б не став стягувати волосся в куций хвостик, він би постригся. У того Славика за визначенням не могло бути такого певного вигляду. У нього був розсіяний погляд і посмішка не від цього світу. Він ніколи не зраджував джинсам, футболкам та кросівкам. Цей був одягнений у чорні штани, заправлені в черевики з якимись дивними гачками на місці шнурівки та широку темно-синю сорочку, недбало заправлену у штани. На стегнах пояс — мрія металіста, напевно, ручна робота, тому що перетворити шматок шкіри на частину зоряного неба можна лише з любові до мистецтва. Пояс був прикрасою, він у принципі не міг нічого там тримати, сам тримався на чесному слові, а Славик ніколи не носив прикраси. У нього навіть хрестика не було. У цього хлопця не шиї висів шкіряний шнурок із двома підвісками. Круглою штуковиною схожою на китайську монету та розчепіреною долонею зі світлого металу. Погляд у хлопця прямий і відкритий, очі надто яскраві з глузливими чортами на дні. Фізіономія загалом нахабна. Якщо це Славик Порхоменко, то Сашка був готовий віддати все, що має, щоб потрапити туди, звідки він повернувся. Надто вже разючі зміни не в гірший бік. Принаймні, на вигляд.

— Мої батьки нікуди не переїхали? — спитав Славик.

— Ні, — здивовано відповів Денис. — Ти що, вдома ще не був?

Обурення у чистому вигляді. Наче для нього нікого ріднішого за цих батьків на світі немає.

— Не ризикнув так одразу, — задумливо мовив Славик. — Не звертай уваги. В мене з головою непорядок. Це всі знають.

І усмішка. Добра-предобра, так і просить цегли.

— Хто знає? — навіщось спитав Сашка. Де цей дивак пропадав? Таке враження, що його інопланетяни викинули з літаючої тарілки, що пролітала повз. Підвезли, так би мовити. Автостопом хлопець діставався. З іншого кінця галактики.

— Ви з ними не знайомі. Гарні хлопці, в принципі. Теж ненормальні, — пересмикнувши плечима, сказав Славик. — Піду, порадую маму своїм живим виглядом. Поясню, що її син, повний кретин, не здатний зрозуміти елементарних речей. Ненавиджу драконів.

Він махнув рукою, дочекався схвального кивка Дениса і легко попрямував до виходу.

— Щоб я здох, — ємно описав розмову, що відбулася, і однокласника Стас, який досі зображував соляний стовп.

— Хочу туди, де водяться ненормальні добрі хлопці, — заявив Денис.

Сашка промовчав, просто потягнувся за пивом. Хотіти, як відомо, не шкідливо.

***

Топтатися під дверима було дуже безглуздо. А дзвонити страшно. Не те щоб Ярослав боявся, що його поверненню ніхто не зрадіє. Просто…

Слід спочатку подумати. Вигадати пояснення своєї тривалої відсутності, докази якісь прихопити. Та мало що?

А потягти час хочеться. Будь-яким можливим способом. Тому краще нікуди не йти. Адже причину для того, щоб не увійти в ці двері знайти не складно. Було б бажання. Тож або зараз, або ніколи.

Зробити глибокий вдих і натиснути кнопку дзвінка.

Двері відчинила яскраво нафарбована блондинка. Ярослав навіть не одразу впізнав у цій дівчині власну сестру. Раніше вона фарбувалася в руду, на зло мамі, котра стверджувала, що від фарби скоро все волосся вилізе. А ще не носила таких обтягуючих штанців, вважала себе товстою.

Сестра на нього теж дивилася з подивом. Напевно, очікувала побачити когось іншого.